Розділ 16: Точка неповернення

Вітер того ранку був різкий, пронизливий, мовби сам Київ відчував — щось у повітрі змінилося. З дахів зривались шматки старої черепиці, неслися в темряву, розбиваючись об асфальт. Денис ішов швидко, нахиливши голову, втупившись у тротуар. Це було стехійне лихо, якесь. Його кроки лунали глухо, відбиваючи ритм напруження, що жило в ньому останні дні.

Здавалося, ніби під його підошвами не бетон, а лід, що от-от трісне.

Шоста година завантаження.
Шоста година нервів, мовчання, напруги, коли кожна секунда здавалась вічністю. Сервер у підвалі антикорупційного відділу гудів, як серце звіра, що намагається не зупинитись. Вони всі знали — тепер не можна відступати. Вони вже не просто слідчі. Вони свідки, які розпечатали скриню, де сховано гріхи найвищих.

Кожен у відділі працював мовчки. Лише клацання клавіш, шелест паперів і тихий дзвін повідомлень. Ніхто не питав, що буде далі. Бо кожен знав: далі — нічого не буде таким, як раніше.

Кравець, блідий і напружений, відчинив двері.

> — У нас проблеми, — шепнув він.

Денис не підвів очей.

> — Що ще?

> — Сервер атакують. Прямо зараз. Хтось дізнався, що ми маємо їх таємну інформацію.

На екрані перед Іриною, наймолодшою з аналітиків, почали з’являтися червоні вікна — помилки, збої, сигнали тривоги. Система миготіла, ніби боролася за життя. Ірина щось строчила у командному рядку, пальці лета́ли, як кулі.

> — Вони йдуть через VPN, — бурмотіла вона. — Три різні точки входу. Вони хочуть стерти все.

> — Зможеш утримати? — спитав Денис.

> — Зможу, — її голос був твердий, але очі палали гнівом. — Я дам їм бій. Обіцяю.

Денис мовчки кивнув. І в ту саму мить раптом він зрозумів — за останні дні вони всі змінились. Звичайні службовці, що раніше просто “виконували роботу”, тепер стояли на межі — між страхом і гідністю. І вибір вже зроблено.

За вікном гуркотів вітер, хитаючи старі вивіски на фасаді. Місто здавалося тривожним, як перед грозою.

Минуло дві години, коли на моніторі нарешті висвітився зелений рядок:
“Завантаження завершено. Дані зашифровані. Резервні копії створено.”

Ірина зітхнула, сперлась на стіл.

> — Вони ще прийдуть, — сказала тихо. — Але тепер вже пізно.

Того ж ранку, ледь сонце торкнулося даху міністерства, в медіа з’явилися перші витоки. Анонімний акаунт опублікував файл під назвою “Схема-9”. На першій сторінці — підпис заступника Генпрокурора, на другій — маршрути офшорних переказів. Потім — внутрішнє листування між міністром інфраструктури і власником будівельного холдингу. І нарешті — контракт, який доводив фальсифікацію  виграшу державного тендера на сотні мільйонів.

Це була справжня інформаційна бомба.

Суспільство прокинулося, наче на вулкані. Телеграм-канали, новини, стріми, прямі ефіри — все вибухнуло одночасно. Політики метушилися, шукаючи, кого зробити “стрілочником”. Одні вимагали відставок, інші — вимагали “не піддаватися паніці”. Але правда вже вирвалась назовні.

Денис сидів в кабінеті, слухаючи новини по радіо. Голос диктора ледь тремтів:

> “...За попередніми даними, оприлюднені документи свідчать про масштабну корупційну мережу, до якої можуть бути причетні високопосадовці. В МВС поки що не коментують ситуацію...”

Він вимкнув приймач. Знав — попереду буде буря. І буря ця зітре все, що слабке. Тому необхідний був захист, який необхідно було налагодити.

Коли до кімнати увійшов Литвин, обличчя його було сірим.

> — Вони перейшли в наступ, — сказав він і кинув телефон на стіл. — Нашого інформатора з податкової знайшли мертвим. Впав з балкона. Випадковість, кажуть. Класика.

Денис стиснув кулаки. В горлі стало сухо.

> — Це попередження, — сказав він. — Для нас.

> — Так. І не останнє.

На мить у кімнаті стало тихо. Лише вітер за вікном бився об шибки, наче намагаючись достукатись.

> — Вони спробують нас ізолювати, — продовжив Литвин. — Відключать канали, обірвуть зв’язки. Вони злякались, Денисе. І це найнебезпечніше для нас.

Денис подивився в вікно. Київ знову здавався чужим. Люди йшли вулицями, не знаючи, що зараз, в цій будівлі, вирішується, чи матиме їхнє завтра хоч якусь справедливість.

> — Я не дозволю цим виродкам знищити все, — тихо сказав він. — Не дозволю стерти тих, хто наважився говорити. Ми доведемо те, що почали до кінця.

Він говорив спокійно, але в кожному слові бриніло щось більше, ніж упертість — віра. Глибока, тверда, невидима.

> — І як ти збираєшся це зробити? — спитав Литвин.

> — Гласність. Це єдина зброя, коли вже немає змоги ховати правду. Якщо ми не можемо боротись силою — говоритимемо. Відкрито. Все, що знаємо, — казатимемо людям. Тоді вони не зможуть нас знищити всіх. Бо правда вже житиме сама по собі. Настав край, коли низи не можуть бо зверху не хочуть. І це ситуація, яка необхідна для вирішення.

Литвин кивнув.

> — Ти розумієш, що після цього дороги назад не буде?

> — Вона й так зачинена, — відповів Денис. — Ми вже перейшли точку неповернення.

Того вечора він довго не міг заснути. За вікном вирував вітер, стукав у підвіконня, перегортав папери на столі. Денис сидів у темряві, тримаючи в руках флешку — копію всіх матеріалів, які ще залишались у нього. Маленький шматок металу, в якому була вся правда, за яку вже загинула людина.

Він знав, що далі буде ще гірше. Але відчував дивне полегшення. Тепер він не просто слідчий. Тепер він — частина боротьби, яка почалася не в кабінетах, а в душах тих, хто наважився не мовчати.

Вітер знову завив. І Денис подумав, що, можливо, це не просто вітер. Можливо, то саме життя нагадує: назад справді немає шляху.

Далі буде...