Розділ 15: Верхівка айсберга

Павло мовчав. Дні в ізоляторі тяглися, як холодний туман — повільно, липко, з відчуттям, що час тут не вимірюється годинами. Стіни мали власний запах — суміш заліза, пилу й безнадії. Кожен новий день був схожий на попередній: ті ж кроки конвоїра, ті ж запитання наглядача, ті ж думки, що гризли зсередини.

Він колись думав, що витримає будь-що. Що система, яку він вибудовував роками, ніколи не повернеться проти нього. Але система не мала серця. І коли Павло впав — вона просто пішла далі, мов нічого не сталося. Адвокат, який ще тиждень тому приходив щодня, тепер навідувався рідше, говорив коротко, нервово, уникав зустрічі очима. В коридорах щось змінилося. Павло відчував це. Його залишили.

Мовчання стало його останньою зброєю. Поки він мовчить — він живий. Поки він мовчить — у когось зверху сіпається нерв. Але Денис знав це так само добре. Він умів чекати. І знав: будь-яке мовчання має тріщину. Питання лише — коли.

Тріщина з’явилася рано-вранці, в середу. Повідомлення прийшло коротке, без емоцій:

> “Павло готовий говорити. Просить гарантій захисту.”

Денис прочитав його двічі. Потім довго дивився у вікно, на Київ, що повільно прокидався після ночі.
Він розумів: це момент, який може змінити все. Але водночас — це пастка. Занадто багато людей хотіли, щоб він не дійшов до істини, тобто щоб Павло не заговорив.

Він приїхав особисто. У коридорах слідчого ізолятора повітря було важким, з гірким присмаком страху. Охоронець відчинив металеві двері, і Денис опинився в кімнаті для допитів. Павло сидів за столом, блідий, із запалими очима. Його колишня самовпевненість розтанула. Залишився лише чоловік, який зрозумів, що все його життя може скінчитися одним підписом.

Денис не поспішав починати.
Мовчанка між ними тягнулася хвилин десять.
Павло спочатку уникав погляду, потім, ніби здавшись, підняв очі. Вони зустрілися — два колишні товариші, дві протилежності, що колись ішли поруч, а тепер стояли на різних берегах.

> — Ви думаєте, я був головним? — тихо почав Павло. — Ні. Я — лише виконавець. Пішака не питають, коли його ставлять під удар. Мене використовували. Як перевалочну станцію.
Справжня структура значно вища... Я дам вам імена. Але ви повинні знати — ці люди мають доступ до всього. Вони — частина самої системи.

Слова Павла звучали не як сповідь, а як вирок. Денис відчув, як десь усередині все напружується. Ім’я, яке Павло назвав першим, змусило його ледь не стиснути кулаки.

Міністр інфраструктури.

Потім — заступник Генерального прокурора.
А далі — кілька впливових бізнесменів, які роками кочували з екранів телевізорів у парламентські крісла і назад. Люди, яких вважали «недоторканними». Люди, що, за словами Павла, стояли за низкою викрадень, зникнень і раптових «самогубств».

> — Їхній центр не в уряді, не в політиці, — говорив Павло далі, стискаючи пальці. — Це гібрид. Бізнесмени, чиновники, кримінал. Вони — як гідра. Одну голову рубаєш — виростає дві. Вони вирішують, кому жити, а кому — зникнути.
Савченко став незручним. Він не захотів підписати угоду про «спільний бізнес». І його просто прибрали. Я був лише частиною схеми, навіть не знав усього. Але тепер бачу — це лише верхівка айсберга.

Денис слухав, мовчки. У голові почала складатися картина, яку він відчував ще з перших днів справи. Усі дивні дзвінки, раптове зникнення доказів, службові перевірки, тиск зверху — усе це тепер мало сенс. Пазл зійшовся.

> — Ви маєте записати все, що знаєте, — нарешті сказав він. — І готуйтесь до зміни життя. Назавжди.

Павло гірко посміхнувся.

> — Змінити життя? Мене вже немає, Денисе. Але, може, ти ще зможеш дожити до кінця гри. Поки я тільки сказав а не підписав у мене є шанси, а моя промова попередження декому.

Того вечора у тісному офісі антикорупційного відділу стояла напруга, яку можна було різати ножем. Литвин, сивий і досвідчений оперативник, кинув на стіл флешку.

> — У нас є списки. Офшори, тендери, рахунки в Ліхтенштейні. Обмін коштами через дипломатичні канали. Це — не рівень райвідділу, Денисе. Це найвище, до чого ми коли-небудь діставалися.

Денис переглядав файли, один за одним. Кожен рядок був як удар. Люди, яких він вважав недоторканними, тепер виглядали злодіями з підворіття. Різниця лише в тому, що їхні підворіття — це кабінети з панорамними вікнами.

> — Якщо ми підемо до кінця — це може обвалити всю систему, — тихо сказав Литвин.

— Вона сама себе зруйнує, — відповів Денис. — Ми просто покажемо тріщину.

Він говорив упевнено, але всередині відчував, що наближається шторм. Уже кілька днів помічав стеження — чорний «седан» біля будинку, дзвінки з невідомих номерів, навіть пошкоджений замок на дверях квартири. Його телефон явно прослуховували. А вчора в під’їзді він бачив чужу тінь, що зникла в темряві.

Але страх вже не мав значення. Тепер все стало особистим.

Він знав, що є ті, хто стоятимуть поруч — журналісти, які не злякались; прокурори, що ще пам’ятають присягу; кілька депутатів, яким огидна власна партійна брехня. Вони об’єдналися тихо, без гучних слів. Бо розуміли: правда — не пост у мережі, а битва, у якій легко загинути.

Опівночі сервер відділу ожив. Мережа запрацювала на повну, світло миготіло, вентилятори шуміли. Денис сидів перед екраном, коли почалося завантаження — десятки гігабайтів компрометуючих матеріалів, зібраних роками.

Назви папок були короткі, але промовисті: “Корені”, “Рука”, “Мережа”.

Це було початком кінця — або для них, або для нього.

У вікні знову блиснуло світло фар. Хтось стояв під будинком. Денис на мить завмер, поглянув на монітор, де рядок статусу показував: “Завантаження — 27%”.

Він не відвів погляду. Просто тихо прошепотів:

> — Почалося.

Бо тепер він бачив верхівку айсберга. Але знав — під водою ще є глибини, у які краще не дивитися.
Та назад дороги не було. Але треба було щось робити бо за Павла внесли велику грошову заставу і його мусили звільнити до суду.