Розділ 14: Втеча і пастка

Павло сидів в затемненій квартирі на околиці міста, вдивляючись у монітор ноутбука. На екрані — карта, маршрути, позначки, таймер, що безжально відлічував час. У нього був чіткий план: вночі виїзд на захід, далі — тимчасові документи через підставну фірму, перетин кордона, і він — “чистий”.
Йому залишалася всього година до того, як його ім’я з’явиться у відкритому розшуку.

Квартира була мов пастка, заповнена запахом тютюну, нервів і дешевого коньяку. На столі — кілька купюр, флешка, паспорт з його обличчям, але іншим прізвищем. Телефон лежав на беззвучному. Павло набрав код і отримав коротку відповідь: “готово”.

Він повільно вдягнув темну куртку, натягнув кепку, кинув останній погляд в вікно — на місто, яке колись належало йому. Тепер це місто його зрадило. А, може, то він зрадив його першим?

В під’їзді пахло старим цементом і страхом. Павло спустився вниз, де вже чекав сірий “Мерседес”. За кермом — мовчазний хлопець з Кавказу. Той лише коротко кивнув і рушив без слів. Мотор загуркотів, і темрява поглинула їх.

Та Павло не знав, що вже перебуває у самому центрі контролю операції.
---

Денис не дарма довірив справу журналістам і технічній групі, які працювали паралельно. Один із експертів зламав внутрішню систему обміну повідомленнями Павлової мережі. Тепер кожен рух — від дзвінка до запиту на документи — фіксувався і виводився на екран у мобільному штабі.
В тісному фургоні з ноутбуками, антенами і моніторами Денис сидів, вдивляючись в карту, де червона точка повільно рухалася трасою.

> — Не поспішай, — спокійно промовив він до капітана Литвина, який вже готував групу перехоплення. — Ми не маємо права втратити його зараз.

— А якщо він зверне не туди? — запитав один із оперативників.
— Не зверне, — відповів Денис. — Павло не імпровізує. Він — гравець, який вважає, що все передбачив.
---

Машина Павла мчала позаміською трасою, минаючи села, де спали люди, не здогадуючись, що за кілька кілометрів вирішується доля впливового злочинця. Вдалині світилися фари зустрічних вантажівок, і Павло щоразу ховав обличчя під козирком кепки. Його серце билося швидше, ніж стрілка тахометра.

За ним, на відстані майже кілометра, рухалося інше авто — без маячків, без логотипів. В салоні — четверо оперативників. Вони мовчали. Кожен знав, що будь-яка помилка може звести нанівець місяці розслідування.

> — Зберігати дистанцію, — прозвучав в рації голос Дениса. — Без шуму. Без героїзму.
---

Близько другої ночі Павло звернув з головної дороги в лісосмугу. Дорога вела до закинутого промислового кар’єру, де колись стояли склади. Саме там мав чекати другий водій із “чистим” автомобілем, який мав доправити його до прикордонного пункту.

Денис напружився.

> — Не зараз, — сказав він в рацію. — Зупинимо його не на трасі. Почекаємо, поки він підійде до контактної точки.

Литвин лише коротко відповів:

> — Прийняв. Чекаємо сигнал.
---

Павло вийшов із машини. Повітря було холодне, густе, наче насичене очікуванням. Десь неподалік гукнула нічна птаха. Вдалині світився силует старого будинку біля кар’єру. Павло перевірив телефон, подивився на годинник і рушив туди.

Його кроки відлунювали порожнім подвір’ям. Всередині все виглядало покинутим: облущені стіни, старі стільці, шматки скла під ногами. Але коли він ступив через поріг, тиша розірвалася клацанням наручників.

> — Павле, гра закінчена, — пролунало з темряви.

Павло різко обернувся. Перед ним стояв Денис — в темній куртці, з холодним, але спокійним поглядом. Поруч — двоє оперативників зі зброєю.

— Ви мене вели… від самого початку? — прошепотів Павло, опустивши очі.

> — Ти сам себе вів, — відповів Денис. — Ми лише слухали.

Декілька секунд вони стояли мовчки. Потім Павло, здавалось, здався. Він сів на стілець, не чинячи опору. В його очах вже не було гордості — лише втома.

> — Може, воно й на краще, — тихо сказав він. — Хоч хтось мусив мене зупинити.
---

В той же вечір новини розірвали інформаційний простір:

> “Павло К., один із ключових підозрюваних в справі про викрадення бізнесмена Савченка та масштабних корупційних  оборудок, затриманий при спробі втечі за кордон. Слідство триває.”

В кабінеті Дениса панувала тиша. Він стояв біля вікна, дивлячись на нічне місто. Внизу миготіли фари, а десь там, в лікарні, Савченко вперше за довгий час посміхався.

Литвин підійшов і поставив на стіл дві чашки кави.
— Ти зробив те, чого не зробив ніхто за десять років, — сказав він спокійно.
— Це не я, — відповів Денис. — Це правда і Бог. Вона просто дочекалася свого часу з Божою допомогою.

Він вперше за тиждень дозволив собі кілька годин сну. Але навіть крізь сон чув, як десь в темряві продовжує крутитись механізм брехні — той, який він лише почав ламати.

Бо Павло — лише частина більшого пазла.
І Денис вже знав: головна битва — ще попереду.