Розділ 13: Свідок

Савченко був знесилений, але цілком при тямі. У перші години після порятунку він майже не говорив — лише кивками відповідав на запитання лікаря та періодично вдивлявся в стелю, ніби намагаючись збагнути, що все це не сон. Його губи тремтіли, руки судомно стискали край ковдри. Очі, що ще вчора дивилися в пітьму підвалу, тепер намагалися звикнути до звичайного світла лікарняної палати.

Денис залишився з ним до ранку. Він не відходив ні на крок — не через службовий обов’язок, а тому що розумів: ця ніч може стати переломною. Як тільки Савченко заговорить, гра зміниться назавжди.

Він сидів в кутку, спостерігаючи, як крапельниця відмірює час — крапля за краплею, як відлуння серцебиття. Здавалося, лікарня дихає разом із пацієнтом: кожен шурхіт, кожен стогін здавався знаком.

На світанку Савченко відкрив очі й тихо сказав:
— Денис… Я знав, що ти прийдеш.

Ті два коротких речення змусили серце слідчого стиснутись. В них було все — вдячність, біль і страх.
---

Наступного дня до палати зайшов капітан Литвин із диктофоном і записником. Він коротко кивнув Денису, закрив за собою двері. Савченко кивнув, погоджуючись на допит. Його голос був хрипким, але чітким, наче він вирішив нарешті позбутися тягаря, який носив всередині себе.

> — Я бачив Павла. Він приходив. Особисто. Він керував усім. Це він наказав… прибрати мене, коли дізнався, що я збираюсь піти до поліції.

Після цих слів у палаті запала тиша. Чути було лише, як у коридорі хтось штовхнув металевий візок. Денис стискав зуби. Підтвердження. Те, чого він так довго чекав. Але цього було недостатньо — потрібно було зв’язати Павла з усією схемою, з тими, хто сидів в високих кабінетах і умів “замітати” будь-які сліди. Інакше той відкараскається, як завжди.

— Ти впевнений? — спитав Денис спокійно, але очі його світилися холодним вогнем.
— Абсолютно. Він думав, що я вже не піднімуся. Але я бачив його обличчя. Я запам’ятав все.
---

У той самий час, у своєму офісі за містом, Павло дізнався про звільнення Савченка. Його рука здригнулася, коли він відкинув телефон на стіл. Уперше за багато років він відчув страх. Той самий, який колись відчували його жертви.

Він викликав до себе кількох вірних людей — колишніх охоронців, ділків, одного адвоката, що колись «вирішував» всі його справи. Коротко дав наказ:

> — Ми переходимо до останнього, надзвичайного етапу. Якщо Савченко заговорить — ми всі підемо на дно.

Його голос лунав спокійно, але обличчя було кам’яним. Вони знали — це не жарти.

Почалася підготовка до втечі. Павло мав все вже продумано і підготовано: фальшиві документи, рахунок в Швейцарії, людей в прикордонній службі. Але він не врахував одного — Денис вже діяв. Слідчий передав справу незалежним журналістам і членам антикорупційного комітету, які не підпорядковувались ні поліції, ні спецслужбам. Інформація почала просочуватись в медіа, як вода крізь тріщини у старій дамбі.

Ввечері телевізійні новини повідомили:

> “Бізнесмен Олександр Савченко, зниклий понад два тижні тому, знайдений живим. За його словами, до викрадення причетні високопосадовці. Почато офіційне розслідування”.
---

Павло дивився в екран. Його погляд був порожнім. Він розумів: це кінець. Телефон дзвонив без упину — один за одним відмовлялися партнери, юристи, навіть ті, хто клявся у вірності. Кожен рятував в першу чергу себе.

Удари йшли один за одним: арешт одного зі спільників, вилучення серверів, оприлюднені записи з камер, де видно, як він заходить в кабінет з іншими. І головне — свідчення Савченка.

Павло налив собі віскі, випив, не відчуваючи смаку. Його рука тремтіла. Колись він думав, що контролює все, але виявилося — контроль був лише ілюзією.
---

Тим часом Денис працював без упину. Йому дзвонили з департаменту, з міністерства, з прокуратури. Одні вимагали пояснень, інші — деталей. Він ішов вузькою доріжкою між доказами і загрозами, але не відступав. Кожен документ, кожен свідок, кожен рядок звіту міг стати останньою краплею, що зламає систему або його самого.

Вночі, коли в кабінеті залишилися тільки тьмяне світло настільної лампи й запах холодної кави, до нього зайшов Литвин.

— Вони спробують втекти, — сказав він тихо, клацаючи запальничкою. — Але ми вже знаємо маршрут. Їдеш з нами?

Денис підвів очі. У погляді не було страху — тільки рішучість.

— Їду.
---

Нічне місто зустріло їх тишею. Чорні машини без розпізнавальних знаків зупинилися біля виїзду з міста. Денис стояв поруч із Литвином, спостерігаючи, як за кількасот метрів в темряві блимнули фари позашляховика. Павло.

— Здається, твій “друг” запізнився на потяг, — сказав Литвин із гіркою посмішкою.

Денис нічого не відповів. Коли ланцюг подій нарешті зімкнувся, він не відчув радості — лише втому. Та все ж в глибині душі спалахнула надія: можливо, і цього разу правда переможе, як завжди в решті.

Він більше не збирався захищатись. Він ішов в наступ.