Розділ 12: Час виходить

Минули кілька днів, але вони тягнулися, як місяці. Денис відчував, що кожна хвилина, кожна секунда — це ще один подих ближче до прірви. Зникнення бізнесмена Савченка вже перетворилося на щось більше, ніж звичайна справа. Це стало його особистим викликом, боротьбою не лише за істину, а й за власне ім’я.

Він майже не спав. Кімната, де він працював, нагадувала штаб — стіни, завішані роздруківками, фото, виписками з банківських транзакцій і нотатками, зробленими олівцем. На моніторі безупинно миготіли файли, розмови, записи з камер спостереження. Кожен новий фрагмент складався у пазл, але бракувало останніх шматків, щоб побачити картину повністю.

Одного ранку, коли надворі ще тільки розвиднялося, він нарешті помітив деталь, що вислизала раніше від його уваги. На одному з відео з камер спостереження з’явився мікроавтобус, який двічі був помічений поблизу будівель, пов’язаних із компанією Савченка. Але цього разу машина стояла біля старого складу на околиці міста — територія давно занедбана, без охорони, без камер. І саме там, згідно з аналізом телефонних сигналів, востаннє фіксувався мобільний Савченка.

Денис одразу відчув, що це — ключ.
Він подзвонив капітану Литвину, одному з небагатьох, кому міг довіряти.

— Капітане, здається, я знайшов місце. Старий склад на Промисловій, колишня логістична база.
— Скільки в нас часу? — коротко спитав Литвин.
— Якщо вони здогадаються, що ми їх відслдкували, — година, може, менше. Ми не маємо права чекати. За пів години, все було готово. Невелика оперативна група, без офіційних ордерів, без галасу. Кожен із них розумів — ця операція може коштувати кар’єри. А може й життя. Але правда того вартувала, тим більше життя Савченка́.

Під’їхали до будівлі тихо. Холодний вітер гойдав іржаві ворота, а під ногами тріщало скло. Денис дав знак — розосередитися. Світло ліхтариків вирізало з темряви шматки пилюки й павутиння. Крок за кроком вони просувалися вглиб.

І тоді почувся звук. Ледь чутний, схожий на стогін.
Денис підняв руку. Група зупинилася. Він обережно пішов на звук і побачив чоловіка, зв’язаного мотузками, з побитим обличчям. Савченко.

— Спокійно, це поліція, — Денис нахилився до нього, перерізаючи мотузки ножем.
— Ти... справжній? — прохрипів Савченко. — Вони казали... що тебе... вже прибрали.
— Ти врятований, — тихо відповів Денис. — Але треба поспішати.

Раптом — спалах. Десь на вулиці загорівся прожектор. Потім інший. І луна вибуху.
— Засідка! — крикнув Литвин.

Все відбулося блискавично. Вистріли, тіні, крики. Денис схопив Савченка за руку і поволік в бік аварійного виходу. Кулі відбивалися від металевих дверей, сипались іскри. Литвин прикривав їх, поки решта групи стримувала нападників. Вони ледве встигли вскочити до машини. Добре, що Литвин долучив до цього опер групу.

Дорогою назад Денис не міг позбутися відчуття, що ця пастка була ретельно сплановална. Хтось злив інформацію. І цей хтось мав доступ до найвищого рівня.

Коли вони привезли Савченка в безпечне місце, той ледве тримався на ногах, але заговорив:
— Павло... він... був серед них... Я чув його голос... Він керував...
Денис застиг.
— Ти впевнений?
— Абсолютно... Він сказав, що все під контролем, і що... тебе скоро «приберуть з дошки», як фігуру в шахмата́х.

В цей момент в кабінеті Дениса задзвонив телефон.
— Капітане, на тебе надійшов запит із Генпрокуратури, — голос секретарки звучав напружено. — Тебе звинувачують в співпраці з криміналом.

Все стало на свої місця. Павло зробив свій хід.
Савченко був врятований, але ситуація перевернулася. Замість тріумфу — пастка для самого Дениса.

Поки він звітував перед керівництвом, його колеги з команди намагалися очистити базу від підроблених документів, які підтверджували фальшиві зв’язки з кримінальними колами. Але система вже працювала проти нього — накази надходили згори, без можливості заперечити.

Павло, скоріш за все, передбачив кожен крок. Він зміг подати операцію Дениса як незаконну, позбавлену санкції. І тепер слідчий, який ризикував життям, сам став підозрюваним.

Михайло, той самий майор внутрішньої безпеки, дізнався про все одним із перших. Бог, як він казав, знову підказав йому. Він прибув до відділку саме в ту мить, коли Дениса намагалися затримати.
— Ви не маєте права! — різко промовив він, показуючи документ. — Його справа під моїм контролем.

Керівництво розгубилось. Втручання людини, яка звітує безпосередньо міністру, змінило все. Денис отримав коротку відстрочку. Його не заарештували — поки що.

Після всього пережитого він сидів у тиші, вдивляючись у нічне місто крізь вікно кабінету. Мовчав, лише пальці ритмічно постукували по столу.
Він знав: це не кінець. Тепер він має не лише знайти винних, а й очистити своє ім’я.
І головне — встигнути до того, як Павло зробить наступний крок.

Бо час — закінчувався.
І цей бій мав завершитись лише одним результатом — або правда переможе, або система знищить того, хто посмів їй протистояти.