Розділ 9: Павуки в банку

Ранок почався дивно. Денис прокинувся ще до світанку, ніби щось тривожне штовхнуло його зсередини. Ніч була важкою — сни плуталися, обривки голосів, гучний крик, який розривав тишу, миготіння поліцейських проблисків у темряві. Він прокинувся з відчуттям, що межа між сном і реальністю стала тонкою, майже прозорою.

Він сидів на краю ліжка, дивився у вікно, де світ повільно бліднув від перших відблисків ранку. В повітрі стояв запах дощу, важкий і холодний. Такі дні завжди передвіщали щось недобре.

Телефон мовчав. Жодного повідомлення, жодного пропущеного дзвінка. Але Денис відчував — тиша перед бурею оманлива.

Він швидко зібрався, заварив міцну каву й переглянув матеріали справи. Усі дороги вели до одного — грошей, які зняв Савченко перед своїм зникненням. Двісті тисяч доларів, що ніби розчинилися в повітрі. Якщо знайти, куди пішли ці кошти, можна знайти і тих, хто стоїть за всім.
---

Близько одинадцятої Денис вже стояв біля дверей центрального офісу банку. Місце — не з приємних: скляна будівля, стерильний блиск, запах кондиціонеру і нервовості. Але тут працювала Катя — його стара знайома, начальниця відділу безпеки. Колись, в справах, які обидва хотіли забути, вона вже допомагала йому. І хоч тоді все обійшлося без офіційних протоколів, Денис знав: Катя — одна з небагатьох, хто ще має совість у цьому місті.

Вона зустріла його короткою усмішкою, в якій читалася тривога.
— Денисе, ти знаєш, що мені за це може прилетіти, — сказала вона тихо, ведучи його службовим коридором.
— Знаю, — відповів він. — Але якщо я не розберусь, прилетить усім нам.

В невеликій кімнаті без вікон Катя ввімкнула монітор і почала вводити запити у внутрішню систему. Екран миготів цифрами, графіками, базами даних. Минуло кілька хвилин — і з’явився файл, від якого в Дениса завмерло серце.

— Ось, дивись, — вона вказала пальцем на монітор. — Транзакція на двісті тисяч доларів. Але тут щось не так.

Вона збільшила зображення. У графі «примітки» було вказано, що частина грошей пройшла через інший рахунок — в Люксембурзі.

— Як це можливо? — Денис підвів брови. — Савченко ж особисто приходив в відділення.
— Формально — так. Але тут, — вона клацнула мишкою, — є ще одна особа, яка підтвердила операцію. Роман Шелест.

Денис уважно вдивився у монітор. Ім’я нічого йому не говорило.
— Ти можеш дізнатися більше про нього?
— Офіційно — ні. Але якщо неофіційно... — вона задумалась, потім швидко набрала кілька команд. — Є профіль. Колишній співробітник банківського сектору. Звільнений рік тому після конфлікту з керівництвом. І ще... — вона зробила паузу. — Після того він зник. Ні роботи, ні адреси, ні податкових даних. Як ненач змила  вода.

— Примара, — пробурмотів Денис. — Можливо, саме та, що тягне нитки.

Він сфотографував дані з екрана на свій телефон.
— Катю, якщо можеш, перевір, чи не проводив він операцій через підставні фірми. Я відчуваю, що цей Шелест — ключ.

Катя кивнула. Її очі світилися страхом, але й цікавістю. Вона розуміла, що вплуталася в щось більше, ніж службова допомога старому знайомому.
---

Коли Денис виходив із банку, день вже хилявся до вечора. Холодний вітер підхоплював опале листя, ганяючи його вздовж тротуару. І саме тоді він знову помітив ту сіру машину.

Стояла, як завжди, «правильно». Не ближче, не далі. Тоновані вікна, чистий кузов, номери — звичайні, але занадто бездоганні.

Денис зупинився на мить, дістав ключ і натиснув кнопку сигналізації на своєму авто. Сірий седан миттєво ожив — двигун загуркотів, і машина повільно рушила.

— От і зустрілись, — прошепотів Денис і стрибнув в своє авто.

Він натиснув газ. Колеса просвистіли, асфальт загарчав. Переслідування тривало кілька хвилин, але цього вистачило, щоб адреналін вдарива в кров. Машина супротивника маневрувала впевнено, мов водій знав кожен метр вулиць. Врешті-решт сіра машина звернула у вузький провулок. Денис спробував заїхати слідом, але проїзд виявився надто вузьким. Йому залишалося тільки дивитися, як червоні габарити зникають в темряві.

Він вийшов з авто, глянув на дорогу й встиг записати номер. Потім — вдивився у свій відбиток у дзеркалі заднього виду. Піт на лобі, прискорене дихання, стиснуті кулаки.

І раптом — усвідомлення. Той водій. Його обличчя. Ці очі — холодні, пильні, з відтінком злості. Він бачив їх раніше.

— Не може бути… — прошепотів Денис. — Це ж охоронець Савченка.

Один із тих, про кого дружина зниклого бізнесмена казала, що його звільнили незадовго до трагедії. Але, як тепер виявлялося, він нікуди не подівся. Навпаки — він продовжував діяти.
---

Денис сів в машину і довго сидів нерухомо. В голові, як павутина, спліталися імена, цифри, обличчя. Савченко, Павло, Катя, Шелест, охоронець… Всі вони з’єднані невидимими нитками. Нитками, що ведуть до одного центру.

— Павуки в банку, — тихо сказав він сам до себе. — І кожен з них сплітає свою сітку.

Він завів двигун і рушив до відділку. Його чекав довгий вечір і ще довша ніч. Але тепер він знав: хтось грає не просто проти нього. Хтось давно грає в цю гру — і правила писав не він.

Попереду — зустріч із Павлом. І Денис вже вппідчував, що після неї зміниться все.