Розділ 8: Клітка закривається

Ніч для Дениса розтягнулася у вічність. Він не спав жодної хвилини. Сидів просто на підлозі своєї вітальні, серед розкиданих аркушів, флешок, старих записників і роздруківок. На столі жевріла самотня лампа, кидаючи тремтливе світло на його обличчя. Темрява за вікном поступово блідла, змінюючись холодним сірим світанком.

В голові вирувало. Пазл почав складатися, але кількох фрагментів все ще бракувало — саме тих, що могли пояснити головне: хто стоїть за зникненням Савченка, і чому все сходиться на Павлі.

Він знову переглянув нотатки. “Фонд Майбутнє дітям”, який формально займався допомогою сиротам, насправді виводив великі кошти через фіктивні закупівлі. Підписи, документи, банківські перекази — усі нитки вели до одних і тих самих осіб. І серед них — Павло.

Денис розумів: це вже не випадковість. Савченко, швидше за все, натрапив на цей ланцюг і намагався його розкрити. А тепер або мертвий, або його ім’я використовують, щоб прикрити чужий злочин.

Він потер лице долонею. Годинник показував п’яту ранку. В квартирі — тиша, тільки гул міста прокидався десь в далині.

“Треба діяти, — подумав Денис. — Бо якщо чекати, то скоро діятимуть вони.”

О восьмій ранку він вже сидів за кермом. Машина котилася старою дорогою в напрямку промзони. Саме там, за словами його інформатора, кілька разів бачили людей Павла. Він не мав ордера, не мав жодних офіційних повноважень. Тільки інстинкт — той самий, що врятував йому життя не раз.

Сіра промислова околиця зустріла його запахом пилу, бензину й старого металу. Високі паркани, напіврозвалені склади, іржаві ворота. Серед бетонних коробок — кілька машин, одна з яких привернула його увагу.

Мікроавтобус із затемненими вікнами стояв поблизу, ніби випадково. Але хтось там всередині був — Денис це відчував шкірою. Він увімкнув камеру телефону і, не виходячи з авто, зробив кілька фото.

Через хвилину з одного з корпусів вийшов кремезний чоловік у темній куртці з капюшоном. Обережно озирнувся, підійшов до мікроавтобуса, відчинив задні двері й передав туди невеликий конверт. Потім сів на мотоцикл і швидко зник між рядами будівель.

Денис вагався кілька секунд. Потім вирішив ризикнути. Підійшов ближче, тримаючи руку в кишені — на випадок, якщо треба буде діяти швидко застосувавши зброю. Мікроавтобус був порожній.

В салоні — тільки розкидані газети, пляшка води і конверт на сидінні. Денис обережно взяв його, глянув всередину. Там — лише флешка, без підписів, без маркування.

Він не став довго думати. Швидко поклав флешку до кишені й вийшов. Серце билося швидше, інстинкт підказував: “іди, поки не пізно”.

Він сів в машину й натиснув на газ. Але не встиг виїхати за межі промзони, як в дзеркалі заднього виду з’явився сірий джип. Ненав’язливо, але впевнено. Кожен його поворот повторювався.

Денис відчув, як по спині побіг холодний піт. Це не випадковість.

На перехресті він різко звернув, потім ще раз, і ще. Джип залишався позаду. Він зробив три різких маневри, ніби тестуючи водія, а тоді звернув у підземний паркінг торгового центру. Зупинився біля стіни, вискочив із авто і сховався за колону.

Джип проїхав повз. На мить фари ковзнули по бетоні, потім зникли.

Денис стояв кілька хвилин, поки серце не вгамувалось.

“Вони вже знають, що я близько,” — зрозумів він.

Тепер це не просто спостереження. Це — полювання. І в ролі здобичі був він.

Коли він нарешті дістався відділку, то відразу замкнувся у своєму кабінеті. Вставив флешку в комп’ютер. На екрані з’явилися десятки зашифрованих файлів. Але один був відкритий.

Відео.

Денис натиснув “Play”.

Темна кімната. Камера стоїть на столі, світло від однієї лампи ріже очі. У центрі — чоловік, сидить на стільці, зв’язаний. Побитий. З виснаженим обличчям.

Савченко.

Живий.

— Якщо хтось бачить це… — голос тремтів. — Мене тримають… Я не знаю, де. Павло… він не той, ким здається. Він…

Запис обірвався.

Денис застиг. Його руки тремтіли. Це було підтвердження — справжнє, без заперечень. Савченко живий. І він знає, хто стоїть за всім. І також у Павла були вороги, але такі що хотіли все контролювати.

— Отже, живий… — прошепотів Денис, відкинувшись на спинку стільця.

Тепер сумнівів не було. І часу — теж.

Ввечері він зустрівся з Ларисою в маленькому кафе на околиці. Вона виглядала виснаженою, але в очах світилася рішучість.

— В нас є все, щоб рухатися далі, — сказала вона тихо. — Але нам потрібен хтось із прокуратури. Хтось, хто не боїться втратити все.

Денис кивнув. Він знав тільки одну людину — старого прокурора Климчука. Колись вони працювали разом. Його зламали системно, списали, відправили на пенсію, бо не хотів мовчати. Але він залишався чесним. Єдиним, кому Денис ще довіряв.

Того ж вечора вони зустрілися у старій кав’ярні біля вокзалу. Климчук прийшов в потертій куртці, з важким поглядом, але ще з тим самим прямим голосом.

Він вислухав Дениса уважно. Не перебивав, не ставив зайвих питань. Потім довго мовчав. Нарешті сказав:

— Вони прогнили до кісток, Денисе. Але ти маєш шанс. Якщо почнеш — не відступай. І пам’ятай: коли б’єш, бий в саме серце. Інакше — тебе зітруть.

Денис кивнув. Його очі блищали від внутрішньої напруги. Він вже зробив свій вибір.

Коли вийшов на вулицю, місто потопало у сутінках. Він стояв кілька хвилин, вдихаючи холодне повітря, і відчував, як уявляєма клітка навколо нього повільно замикається. Але тепер він не був лише мішенню — він сам став мисливцем.

На світанку наступного дня Денис зробив копії флешки й відправив трьом людям, яким міг довіряти. Старому журналісту, що колись допомагав йому в резонансних справах. Одній правозахисниці. І самому Климчуку.

“Якщо зі мною щось трапиться, — написав він в цьому листі, — опублікуйте це одразу. Без коливань.”

Павло більше не був просто підозрюваним. Він став ворогом. І не лише для Дениса — для правди, яку він зрадив.