Розділ 5: Ланцюг брехні

Денис не любив погроз. Його не лякали ні натяки, ні дзвінки, ні хитрі “попередження”. Для інших вони могли звучати як застереження, для нього ж — як виклик. І що більше на нього тиснули, то сильніше він копав. Так було завжди.

Тому, коли він повернувся в відділок після чергової напруженої пригоди, часу не гаяв. Замість кави — ноутбук, замість відпочинку — чергова ніч із купою документів, протоколів, і — найголовніше — деталізацією дзвінків Савченка, достеменний аналіз всього. Це тому, що він любив свою роботу, вона була його життям.

Телефон колеги тепер був у нього на столі. Все виглядало звично: контакти, робочі розмови, короткі дзвінки — нічого незвичного. Але Денис звик помічати навіть неочевидне.

Один номер вирізнявся. Без імені, без жодного запису — лише цифри. Повторювався десятки разів. Іноді щодня. Номер із передплаченого телефону, купленого, ймовірно, на базарі. Анонімний. Без прив’язки до імені чи адреси.

Він вже хотів відкласти це “для перевірки пізніше”, але щось в датах і часі викликів не давало йому спокою. Востаннє цей номер використовували лише за три години до зникнення Савченка. І саме тоді — найдовша розмова. Двадцять хвилин.

Двадцять хвилин, які могли все пояснити.

Денис запустив службову базу, зробив запит на визначення абонента з іншого боку. І коли висвітлилося ім’я, у нього холод пробіг по спині.

Співрозмовником був Павло.

Павло — його колега. Той самий, з ким вони роками працювали пліч-о-пліч. З ким пили каву на чергуванні, сперечалися про дрібниці, покривали один одного під час виїздів. Той, кого він вважав другом.

В грудях Дениса щось стиснулось. Наче коротке замикання між серцем і розумом. Його пересмикнуло, як від холодного душу.

Злість підступила миттєво. Пульс заграв у скронях. Перед очима миготіли уривки: спільні розслідування, випадкові жарти, його ж фрази — “ти ж розумієш, Денисе, система така”, — і тепер ці слова набували зовсім іншого сенсу.

Це вже не здогадки. Це — доказ.

Павло не просто щось знав. Він — в самому серці змови.

Але кидатися напролом було самогубством. Павло не з тих, кого можна легко викрити. Він мав зв’язки — і не лише в поліції. Судді, прокурори, навіть кілька депутатів. Умів упереджувати удари. І головне — майстерно маскувався під “правильного”.

Тож Денис вирішив діяти тихо і розважливо.

Він підняв архівні справи, де хоч якось фігурував Павло — навіть побічно. Знайшов кілька, потім ще, а згодом і цілий десяток. Спочатку — ніякої логіки. Але варто було скласти хронологію, як з’явився малюнок — схематичний, проте чіткий.

У кожній справі — раптові “збіги”:
— зниклі гроші з речових доказів;
— затримані, що різко змінювали покази;
— свідки, які “передумували” свідчити;
— речові докази, які “не доживали” до суду і зникали.

І щоразу — десь поруч Павло. Не в центрі, але в тіні. Непомітний, але присутній.

Це була не корупція. Це була система.

Павло вибудував власну імперію — із брехні, страху й вигоди. Люди боялися йому перечити, бо він завжди мав “інформацію”. Хтось продався, хтось злякався, хтось просто заплющив очі — і так утворився ланцюг. Ланцюг брехні.

Денис сидів в темному кабінеті, світло від монітора мерехтіло на його обличчі. На столі — роздруківки, замітки, фото. Кожен аркуш додавав пазл до картини. З кожною годиною вона ставала чіткішою — і страшнішою.

Савченко, схоже, натрапив в цьому на цей ланцюг. Можливо, збирав докази, можливо, хотів розірвати його. І тоді хтось прибрав його з дороги.

Від думки, що колегу могли вбити навіть свої, Дениса аж нудило.

Він підвівся, підійшов до вікна. За склом мерехтіло нічне місто. Тихе, спокійне. Люди спали, не здогадуючись, що поруч, в стінах, де мали б стояти закони й справедливість, ховається гниль.

“Якщо Павло в цьому замішаний, — подумав Денис, — значить, далі все тільки складніше. Його не посадиш просто так. Він не залишає слідів. Але навіть найхитріший план має слабку ланку…”

Денис усміхнувся — холодно, з ледь помітним задоволенням.

Тепер це вже не було просто розслідування. Це стало особистим.

Йому згадались слова батька, старого міліціонера:

> “Найстрашніше зло — те, що носить форму добра. Його не видно, поки не знімеш з нього маску.”

Він вимкнув монітор, але не пішов. Сів, закрив очі, глибоко вдихнув. В голові вже складався план. Обережний, точний, поетапний. Спочатку треба відслідкувати фінансові потоки, перевірити контакти Павла поза службою, дізнатися, хто стоїть над ним. Бо такі, як Павло, ніколи не діють самі.

Він вже знав, що робитиме завтра.

На годиннику була третя ночі. У коридорі — тиша, лише лампа над дверима тріщала, мов старий нерв.

Денис відчув, як під ногами ніби захиталася земля. Попереду — війна. І правила в ній встановлював не він. Але й він був не з тих, хто здається.

Навіть у найгустішій темряві можна знайти шлях, якщо маєш іскру.

І він щойно знайшов свою.