Розділ 4: Фальшивий слід

Денис вирішив діяти обережно. Він не міг відкрито звинуватити Павла — для цього потрібні були беззаперечні докази. Але одне було зрозуміло точно: його колега щось приховував. І приховував це не через страх, а тому, що мав в цьому власну вигоду.

Повернувшись до відділку, Денис ще раз переглянув справу. На папері все виглядало гладко: звичайне викрадення, стандартна процедура, перевірка знайомих, ворогів, дзвінків. Але він бачив — за цими сухими рядками ховалася зовсім інша історія. Історія, в якій нитки вели не лише до Савченка, а й до когось, хто давно навчився підчищати за собою сліди.

Денис довго сидів за столом, перегортаючи фотографії, роздруківки дзвінків, банківські виписки. Кожен документ, кожен рядок ніби дихав фальшю. Йому не давала спокою думка, що все це — ретельно вибудована декорація, за якою приховано справжню мету.

Несподівано на стіл лягла ще одна папка, яку Денис терміново завів.
— У нас є дзвінок, — сказав оперативник, передаючи роздруківку.

Невідомий чоловік подзвонив в поліцію близько другої ночі. Повідомив, що бачив людину, схожу на Савченка, на закинутому складі в промзоні. Адреса — занедбаний район, де навіть удень рідко з’являються люди. Денису одразу стало ясно: або це шанс, або пастка.

За годину він вже був там. Склад стояв між двома іржавими ангарами, колись промисловими, тепер мертвими. Під ногами — биті пляшки, обгортки, залишки бруду. Повітря тхнуло старою оливою та гниллю.

Всередині — тиша. Гнітюча, липка, що розчиняла кожен звук. Денис вмикав ліхтар і рухався повільно, крок за кроком. Приміщення виглядало покинутим, але занадто охайним, ніби хтось щойно зробив генеральне прибирання. Жодного пилу, жодних слідів боротьби. Лише стіни з облупленою фарбою і запах свіжої вологої бетонної підлоги.

Це було підозріло. Надто чисто, надто підготовлено. Хтось хотів, щоб він побачив саме це — пустку.

Оглядаючи приміщення, Денис помітив кілька чітких слідів шин біля бокового виходу. Машина тут точно була, і не так давно — в калюжі ще блищала глибока колія. Він нахилився, зробив кілька фото на телефон, потім занотував у блокноті розмір протектора. Такі деталі часто рятували розслідування, яке потрапило в глухий кут.

І саме тоді задзвонив телефон.

— Ти даремно риєшся там, де не треба, — пролунало в слухавці.

Голос був спотворений, але в ньому відчувалася крижана впевненість. Денис стояв непорушно, вдивляючись в темряву складу. Його вже помітили.

— Хто ти? — запитав він.

Тиша. Потім короткий сигнал — дзвінок перервався.

Денис повільно вимкнув телефон і зітхнув. Попередження прозвучало занадто своєчасно. Значить, за ним стежать. І не просто стежать, а знають кожен його крок.

Він вирішив перевірити все вдруге. Піднявся на другий поверх — сходи скрипіли, немов скаржилися на втому. В напівтемряві кожна тінь здавалась живою. І раптом — звук. Глухий, важкий, схожий на удар металу об бетон. Серце стиснулося, рука сама лягла на кобуру.

Пістолет холодно втиснувся в долоню. Денис рухався обережно, безшумно, слухаючи кожен подих темряви.

На другому поверсі — порожнеча. Лише стара труба скотилася з підвіконня, вдарившись об підлогу. Він розслабився, але ненадовго. Бо помітив дещо блискуче.

Під світлом ліхтаря на підлозі лежав тонкий сріблястий ланцюжок. З маленьким кулоном, на якому викарбувано ініціали: С.С.

Денис відчув, як серце прискорює хід. Він добре пам’ятав — такий ланцюжок був на Савченкові. Його дружина згадувала про нього під час допиту. Подарунок від неї на річницю шлюбу.

Він обережно підняв знахідку в рукавичках, поклав у пакет для речових доказів. Це вже не була дрібниця — це було повідомлення.

“Ми знаємо, що ти тут. Ми залишили тобі підказку.”

Склад здавався холоднішим, ніж був насправді. Денис відчував на собі чужий погляд, хоча навколо нікого не було. Він вийшов надвір, вдихнув свіже повітря, але навіть воно не розвіяло тривоги.

Сів в машину, завів двигун. У дзеркалі заднього виду миготіли відблиски фар — десь далеко позаду. Можливо, просто випадковий автомобіль. А можливо, “вони”.

На світлофорі він помітив чорний седан, що рухався за ним вже третю вулицю поспіль. Коли Денис звернув на іншу дорогу, седан теж звернув. Він спробував зробити петлю через двори — машина все ще була позаду.

Тоді він різко загальмував і вийшов. Седан зупинився на відстані п’ятдесяти метрів. Секундна пауза — і він різко розвернувся і рушив назад, зник у темряві.

Денис стиснув кулаки. Тепер він точно знав: це не просто справа про зниклого бізнесмена. Це пастка. Хтось веде гру, і правила встановлені не ним.

Повернувшись додому, він довго не міг заснути. Перед очима стояли ті ініціали — С.С. Вони пульсували в темряві, мов нагадування, що все тільки починається.

Він зрозумів: цей фальшивий слід — не помилка. Це виклик.

І той, хто його залишив, хотів, щоб Денис прийняв гру.

А він прийняв.
Бо коли правда тікає, її потрібно переслідувати — навіть якщо вона веде прямо в пастку.