Розділ 3: Гроші, що зникли

Наступного ранку Денис прийшов у відділок раніше за всіх. Сонце тільки піднімалося, кидаючи крізь жалюзі вузькі промені на його стіл. Запах недопитої вчорашньої кави змішувався з пилом і втомою. Він не спав майже всю ніч — перед очима стояло фото: Павло й Савченко на яхті. Усміхнені, спокійні, як старі друзі, які щойно домовились про щось важливе.

Чому ти мовчиш, Павле?

Щоб зрозуміти, треба було знайти гроші. Саме вони могли стати ниткою, що витягне на світ справжніх винуватців.

Денис вирішив почати з банку. Офіційно — це не входило до його повноважень, бо слідство ще не перейшло в фінансову фазу, але він знав: якщо чекати санкцій, Павло встигне замести сліди.

Банк “ЄвроФін”, де тримав рахунки Ігор Савченко, розташовувався в центрі міста — скляна будівля, охорона, металошукачі. Денис зайшов туди як приватна особа, але його посвідчення швидко відчинило потрібні двері.

— Мені потрібно переглянути історію операцій клієнта Савченка Ігоря Михайловича, — сказав він тихо, показуючи посвідчення.
Менеджер, молодий хлопець в костюмі, нервово кліпнув.
— Це конфіденційна інформація…
— Конфіденційна інформація не стосується зниклих людей, — перебив Денис. — Ви можете або допомогти, або я візьму офіційний ордер. І тоді питань буде набагато більше.

Менеджер ковтнув повітря і швидко відкрив базу.

— Ось, три дні тому він зняв… — той глянув в монітор і підняв брови. — Двісті тисяч доларів готівкою. Особисто. Без охорони.

— Двісті тисяч, — повторив Денис тихо. — А потім?

— Потім жодних рухів. Рахунок залишився порожнім, бо він зняв все.

Денис нахилився до екрана.
— Ви впевнені, що він забирав гроші сам?
— Є відео з камер, — відповів менеджер. — І підпис — його.

Камери показали Савченка. Стриманий, зібраний, але в очах — тривога. Він бере великі пачки купюр, кладе в чорну шкіряну сумку, підписує документи, дякує і виходить. Без охорони. Без водія. Сам.

Навіщо він це зробив?
Савченко був обережним. Завжди тримав дистанцію, ніколи не ризикував. І раптом — двісті тисяч доларів готівки без охорони, це було дуже небезпечно.

Далі відео з ресторану. Денис отримав його через знайомого із внутрішньої безпеки. Ресторан був дорогим — мармурові столи, дзеркальні стіни, охайні офіціанти. Там Савченко вечеряв із двома чоловіками в дорогих костюмах. Один лисий, з масивним золотим годинником, інший — високий, з довгим шрамом на щоці.

Вони не виглядали як бізнесмени. Скоріше — як ті, хто вирішує питання поза офіційними рамками. Савченко говорив мало, більше слухав. На його обличчі — напруга. Він пив воду, а не вино. Його руки тремтіли.

Денис уважно стежив за записом.

Що ти задумав, Ігоре? Куди пішли ці гроші?

А потім — найцікавіше. Коли Савченко підвівся, аби вийти, його зупинив хтось ще.

На екрані з’явилося знайоме обличчя.

Павло.

Він спокійно підходить, кладе руку Савченкові на плече, нахиляється і щось говорить йому на вухо. Савченко різко блідне, киває, бере сумку і виходить. Павло дивиться йому вслід і… усміхається. Коротко, холодно, як хижак, що знає, де здобич опиниться за хвилину.

Денис відсунувся від монітора.
Його серце билося глухо, важко.

Павло брехав.

Він казав, що не бачив Савченка того дня, що був в відрядженні. Але запис все показав.

Денис відкрив журнал вхідних дзвінків із мобільного бізнесмена. Шукав знайомі номери, перевіряв за базою. І — знайшов.

Дзвінок від Павла.
Рівно за двадцять хвилин до того, як Савченко з’явився в ресторані.

Відчуття холоду пробігло по спині.

— Ти, ма́ючи наглість, з ким граєш, Павле?.. — прошепотів він.

Денис взяв роздруківку даних, зробив копії відео та фото. Це був його страховий поліс. Він знав: якщо Павло дізнається, що він копає під нього, то справа може закінчитись не лише службовим конфліктом. В поліції є багато способів “випадково” зникнути і це було дуже небезпечно,
---

Повертаючись у відділок, Денис ішов крізь дощ, що знову почав падати дрібною сіткою. Вулиці блищали, ніби змивали з себе гріхи міста. Але в голові крутилася лише одна думка: гроші.

Двісті тисяч — сума занадто велика, щоб просто зникнути. І занадто небезпечна, щоб про неї знали всі.

Він підняв погляд — Павло стояв біля службового входу, курив. Побачив Дениса, усміхнувся.
— Ранок добрий, колего. Виглядаєш, ніби не спав.

— Так і є, — відповів Денис сухо. — Думав про справу Савченка.

— І що, знайшов щось нове? — запитав Павло, видихаючи дим просто в обличчя.

Денис витримав паузу, подивився прямо в очі.
— Можливо. Але ще не час говорити.

Павло примружився.
— Ти завжди такий обережний. Це добре. Обережність рятує життя.

Він кинув недопалок в калюжу й пішов всередину.

Денис дивився йому вслід і відчував, як в грудях повільно зростає рішучість.

Тепер це не просто справа про зникнення. Це полювання. І Павло — ключова мішень.

Йому залишалося лише дізнатися: чи грає Павло на стороні викрадачів, чи, можливо, на стороні, де виграє тільки він сам.

І найголовніше — хто заплатив за цю партію.

Бо в світі, де зникають гроші, люди часто зникають слідом за ними.