Розділ 2: Павло і його "гра"

Денис знав Павла давно. Вони починали разом — ще тоді, коли обидва були молодими, амбітними, коли вірили, що служити в поліції — це не просто робота, а покликання. З роками віра зникла. У когось — через втому, у когось — через розчарування. А в Павла вона зникла через вигоду.

Павло вмів маневрувати. Його обличчя завжди залишалося спокійним, навіть коли навколо все валилося. Він ніколи не робив зайвих рухів, не йшов напролом, не ризикував без гарантії користі. Здавалося, він підраховував все — від кількості кроків до моменту, коли варто промовчати. Іноді Денис думав, що той більше бізнесмен, ніж поліцейський. Людина, яка вміє купувати й продавати не речі, а інформацію.

— У тебе немає відчуття, що тут щось не так? — запитав Денис, коли вони вдруге переглядали записи з камер.
Павло стояв, схрестивши руки, і спокійно дивився на екран, де в черговий раз з’являвся чорний мікроавтобус.

— Нічого нового, — промовив він рівно. — Класичне викрадення.

— Тоді чому ніхто не вимагає викупу? — Деніс уважно стежив за ним. — Два дні — і жодного дзвінка, жодного листа.

Павло знизав плечима, як людина, яку це мало хвилює.
— Може, ще не готові. А може, викупу не буде.

— Тобто?

— Тобто це не викрадення заради грошей, — його голос став глухим, майже втомленим. — Може, вороги. Може, помста. А може, махінації. Савченко ж не святий.

Денис нічого не відповів. У ньому наростав неспокій. Павло говорив надто спокійно, надто логічно, ніби давно знав сценарій і просто переказував його.

Він знає більше, ніж говорить.

Це було очевидно з кожного руху, з кожного короткого погляду. І головне — йому було вигідно мовчати.

Денис пам’ятав, як колись Павло вже “підчищав” одну справу — тоді без сліду зник головний свідок, а підозрюваний дивом отримав виправдання. Тоді ніхто не зміг довести причетність Павла, але всі знали: саме він домовився “нагорі”.

Павло був людиною системи. Він розумів, як вона працює, і навчився використовувати її для себе. У нього не було друзів — лише тимчасові союзники. Він не зраджував, але й не допомагав без вигоди. Усе, що робив — лише для того, щоб залишатися на плаву.

І саме такі люди були найнебезпечнішими.

Коли вони закінчили перегляд, Денис запитав:
— Ти ж бачив цього Савченка раніше?

Павло зробив вигляд, що задумався.
— Може, на якихось зустрічах. Не пам’ятаю. Чому питаєш?

— Бо він виглядає так, ніби знав, хто його зустріне. Не було страху. Ніби чекав того мікроавтобуса.

Павло криво усміхнувся:
— Знаєш, Денисе, іноді люди самі йдуть назустріч біді.

— Ти говориш так, ніби вже знаєш, що він не живий.

Павло не відповів. Лише подивився коротко, важко, і цей погляд сказав більше за будь-які слова.
---

В поліції завжди вистачало таких, як він. Людей, які грали на два фронти. Вони не крали самі, але знали, хто краде. Не відмивали гроші, але отримували свій відсоток за мовчання. Павло був із цієї породи — тих, хто не забруднює руки, але стоїть поруч, коли інші це роблять і має з цього зиск.

Денис не завжди мав достатньо доказів стосовно злочинності Павла, але завжди відчував в Павлові хижу холодність. Тепер це відчуття лише посилилося.

В голові народжувалася небезпечна думка: Павло або знає, хто викрав Савченка, або сам у цій схемі. І якщо це так — довести це буде майже неможливо.

Він сидів в кабінеті, роблячи вигляд, що заповнює рапорт, але думав зовсім про інше. Кожна дрібниця, кожна реакція Павла складалася в систему. Погляд вбік, коли згадували дружину Савченка. Стиснуті губи, коли мова зайшла про гроші. Навіть тон — безжальний, сухий, ніби він знає фінал і йому байдуже.

Павло грає.
І робить це майстерно.

Але Денис теж умів грати. Не словами — спостереженням. Йому не потрібні були зізнання, тому що був певен, що цього не буде,  він чекав моменту, коли суперник сам зробить помилку.

І цей момент, здається, вже настав.
---

Того вечора він повернувся до своєї машини пізно. Паркінг майже порожній, повітря холодне, мокрий асфальт блищав під ліхтарем. Денис дістав ключ, натиснув сигналізацію — короткий писк. Але коли відкрив двері, серце стислося.

На сидінні лежав паперовий конверт. Звичайний, бежевий, без написів.

Він точно пам’ятав, що машина була замкнена.

Денис сів, розірвав край і витяг фото. Серце вдарилося в груди.

На знімку — Павло і Савченко. Разом. На яхті. Узбережжя, яскраве сонце, келихи в руках, легкий вітер розвіює сорочки. Фото зроблене нещодавно. Дата на звороті — три тижні тому.

Вони усміхаються. Безтурботно, наче старі друзі.

Денис провів пальцем по знімку, відчуваючи, як всередині так закипає гнів.

Отже, ти все-таки знав його, Павле. І навіть дуже добре.

Він озирнувся — нікого. Але відчуття, що за ним стежать, не зникало. У повітрі стояла густа тиша, така, що він чув навіть власне серцебиття.

Денис поклав фото в кишеню, завів двигун і, не вмикаючи радіо, рушив додому. Дощ знову почав крапати, бив по склу, як нервовий метроном.

В голові вже формувався план.

Гра, в яку вступив Павло, тільки починалася. І тепер Денис мав власний козир.

Це вже не було звичайне розслідування.
Це була шахівниця, і фігури нарешті зайняли свої місця.

Тепер кожен хід міг стати останнім.

І коли він натиснув на газ, в дзеркалі заднього виду на мить мигнула чорна тінь — машина без номерів.

Гра ставала серйозною. І дуже особистою.