Розділ 1 Зникнення

Зникнення людей в великому місті — не рідкість. Щодня хтось не повертається додому, не відповідає на дзвінки, виходить за хлібом і розчиняється в повітрі. Але справа Ігоря Савченка відрізнялася. В ній було щось неправильне — занадто охайно, занадто акуратно, ніби все розставлено по місцях кимось, хто добре знає правила гри.

Савченко зник два дні тому. Його срібляста “Тойота Камрі” стояла біля старого міського парку. Дверцята відчинені, ключі в замку запалювання, документи на місці. Ні плям крові, ні ознак боротьби. Машина була чистою, як з салону. Навіть сидіння злегка відсунуте назад — ніби хтось високий сідав і раптом передумав рушати.

В будинку на околиці міста дружина з двома дітьми чекала новин. Її очі були червоні від безсоння, а в руках вона стискала кухоль холодної кави, яку вже двічі підігрівала в мікрохвильовці, але так і не зробила ковтка.
— Ігор ніколи не зникав, — повторювала вона, дивлячись неначе крі́зь Дениса. — Навіть коли були відрядження, він завжди дзвонив. Завжди.

Денис слухав мовчки. Йому не потрібно було багато слів, щоб зрозуміти — перед ним не істерика дружини, а справжній страх. Страх людини, яка відчуває, що сталося щось серйозніше, ніж просто викрадення.

Він відразу дразу відчув, що ця справа не буде простою. Савченко не був типовим бізнесменом, які десятками потрапляють в халепи через борги чи інтриги. Він мав стабільну репутацію, легальні контракти, відсутність кримінальних контактів. Проте кілька днів перед зникненням він зняв з рахунку велику суму — сто п’ятдесят тисяч доларів готівкою. Без пояснення, без переказів, без подальших слідів.

Навіщо?
Це питання не давало спокою.

Коли Денис переглянув камери з кафе, де Савченко востаннє бачився з кимось, серце стислося. На записі все виглядало буденно: чоловік виходить із кафе, оглядається, зупиняється біля машини. Потім під’їжджає чорний мікроавтобус без номерів. Дверцята прочиняються, короткий діалог — і Савченко заходить всередину сам. Без спротиву. Без примусу.

Через десять секунд дверцята зачиняються, машина рушає. І все.
Зник.

Денис відмотав запис назад і знову вперед — кілька разів. Його не полишало відчуття, що чоловік когось знав в тій машині. Рухи спокійні, навіть обережні. Так не поводяться жертви викрадення.

Коли він показав запис колезі Павлу, той лише знизав плечима.
— Знайдемо, — сказав без емоцій. — Або не знайдемо. Всі ми смертні.

Денис помітив у його голосі дивну байдужість. Павло був старшим слідчим, досвідченим, але щось в його поведінці здавалося неприродним. Погляд його уникав прямого контакту, а руки нервово перебирали ручку.

— Ти щось знаєш? — тихо запитав Денис.
— Я знаю, що не варто копати глибше, ніж дозволено, — коротко відповів той і пішов.

Тоді Денис зрозумів — ця справа небезпечна, тому що Павло має в ній свою цікавість.

Він вирішив перевірити інші камери, що могли охопити маршрут мікроавтобуса. Але саме тоді почалися “дивні речі”. На одній із камер запис за потрібний час зник. Просто чорний екран. Системний адміністратор пояснив сухо:
— Мабуть, збій системи. Таке трапляється.

— Другий збій за два дні? — наголосив Денис.
— Ну, буває, — нервово засміявся той. — Хочете — перевірю ще раз.

Коли Денис вийшов із серверної, його переслідувало відчуття, що за ним стежать. Хтось проходив коридором одночасно, зупинився біля вікна, зробив вигляд, що говорить по телефону. Але в очах — напруга. Та сама, яку він бачив колись у підозрюваних.

Повернувшись в кабінет, Денис відкрив особову справу Савченка.
Серед звичних документів — податкова звітність, договори, сімейні фото — була одна дивна річ: копія старого службового посвідчення МВС, виданого п’ятнадцять років тому. На ньому — той самий Савченко, але під іншим прізвищем: Ігор Коваленко.

Це змінювало все.

Виходить, зниклий бізнесмен колись працював у правоохоронних органах. Можливо, в оперативному відділі або в розвідці. Але чому приховував це навіть від родини?

Денис відчув, як холод пробіг спиною. В таких історіях “зникнення” рідко означає викрадення. Частіше — зміну статусу. Людина або тікає, або її “прибирають”.

Він спробував знайти підтвердження. Запит до архіву повернувся дивною відповіддю:
«Файл видалено. Доступ обмежено».

Такого ще не траплялося. Навіть у найзакритіших справах залишались сліди, але тут — порожнеча. Наче Ігор Коваленко ніколи не існував.

Денис сидів в темному кабінеті, слухаючи, як старий комп’ютер гуде, мов втомлений мотор. Він розумів — хтось навмисно стирає минуле. І робить це не абияк, а системно, зсередини.

З вулиці долинув звук дощу, краплі повільно стікали по склу. Денис глянув в темряву за вікном і подумав, що ця історія тільки починається.

Він ще не знав, що за кілька днів опиниться по інший бік системи — там, де правда не має права на існування. Але поки що він просто шукав людину, яка, можливо, не хотіла, щоб її знайшли.

І десь глибоко в душі відчував: Савченко — або Коваленко — залишив йому слід. Таємний знак, який треба лише вчасно помітити.

А камера, яка “випадково” не записала потрібний момент, — це не збій. Це попередження.

І коли правда починає зникати з серверів — значить, у неї з’явилися вороги.