Зламаний янгол

Малкенвір прокидався повільно, неохоче скидаючи із себе в'язкий ранковий туман, що щільно огортав гавань. Це було невеличке портове містечко, де крики мартинів були звичнішими за гудки автомобілів, а повітря завжди мало терпкий присмак солі, вологої деревини та мазуту. На вузьких брукованих вуличках вже починали брязкати віконниці місцевих крамничок, а з пекарень тягнувся густий, теплий аромат свіжого хліба.
​Саме цей запах, змішаний із міцним ароматом смажених кавових зерен, щоранку проникав крізь прочинене вікно квартири на другому поверсі, прямо над популярним у місті кафе. Тут мешкав Майлз Беннет. Йому було двадцять чотири, і його ранок почався з тихої лайки. Він потягнувся в ліжку, спробував скинути з себе ковдру, але нога заплуталася в простирадлі, і він ледве не гепнувся на підлогу, вчасно вхопившись за край тумбочки. При цьому він ліктем зачепив недочитаний журнал, який з гуркотом полетів униз.
​Майлз зітхнув, протираючи обличчя долонями. Він не був ходячою катастрофою, яка руйнує все на своєму шляху, але доля явно мала специфічне почуття гумору щодо нього. З ним постійно траплялися якісь дрібні, неприємні ситуації. То він наступав у єдину калюжу на сухому асфальті, то банкомат «зажовував» його картку, коли він найбільше поспішав, то в магазині перед його носом забирали останній сендвіч. Це не ставалося щодня, але достатньо часто, щоб Майлз навчився сприймати такі витівки всесвіту з філософським спокоєм.
​Він піднявся, пошоргав босоніж на крихітну кухню і увімкнув кавоварку. Поки машина натужно гула, видавлюючи з себе темну ароматну рідину, Майлз дивився у вікно на вуличну метушню. Він жив один, але самотнім себе ніколи не відчував. Здавалося, половина Малкенвіра знала його ім'я. Телефон на столі раптом завібрував, порушуючи ранкову тишу. На екрані висвітилося ім'я Нейтона.
​— Здоров, бро, — пролунав у слухавці бадьорий голос друга, супроводжуваний шумом вітру. — Ти як, уже на ногах?
​— Намагаюся бути, — усміхнувся Майлз, роблячи перший, обережний ковток гарячої кави. — Тільки-но продер очі. Що там?
​— Ми з Раяном, Теветом і Тайлером думали зібратися ввечері. Взяти по келиху темного в «Якорі», посидіти, обговорити вчорашній матч. Ти в ділі? Дівчата, до речі, теж підтягнуться пізніше. Ліза казала, що Ельвіра і Ханна хочуть зіграти в дартс.
​— Звучить як план, — Майлз притиснув телефон плечем до вуха, намагаючись водночас намазати масло на тост. Ніж, звісно ж, зісковзнув, і крихітний шматочок масла впав рівно йому на штанину. Майлз подумки вилаявся, але тон не змінив. — Я закінчую зміну близько сьомої. Підтягнуся одразу після роботи.
​— Домовилися, чекаємо. Гляди тільки не загубися по дорозі, як минулого разу, — засміявся Нейтон і відключився.
​Майлз швидко доїв свій нехитрий сніданок, стер серветкою масляну пляму зі штанів — залишився ледь помітний слід — і пішов збиратися. Він працював кур'єром, і його головним скарбом був старенький, але перебраний до гвинтика мотоцикл. Натягнувши потерту шкіряну куртку і підхопивши шолом, Майлз спустився скрипучими дерев'яними сходами на вулицю.
​Ранок уже вступив у свої права. Майлз підійшов до свого байка, припаркованого в провулку, перевірив робочий додаток на телефоні і присвиснув. У системі висіло термінове замовлення з червоною позначкою «пріоритет». Треба було забрати важливий пакунок з митниці і доставити його в одне з місцевих детективних агентств на іншому кінці міста.
​Мотор завівся з приємним, низьким гарчанням. Майлз виїхав на бруківку, майстерно маневруючи між повільними фургонами розвізників риби та ранковими пішоходами. Вітер бив в обличчя, приносячи відчуття свободи, за яке він так любив цю роботу. Забравши щільний картонний конверт з печатками, він звірився з адресою. Часу було обмаль. Він витиснув з мотоцикла максимум, зрізаючи кути через вузькі провулки, де ледве розминався з переповненими сміттєвими баками.
​Будівля детективного агентства була великою і солідною, з масивними скляними дверима. Майлз різко загальмував, закинув мотоцикл на підніжку прямо біля входу, схопив пакунок і кинувся до дверей, на ходу знімаючи шолом. Він запізнювався на п'ять хвилин, і диспетчер уже двічі надсилав йому гнівні повідомлення.
​Майлз штовхнув двері плечем, влітаючи у просторий, залитий світлом хол зі швидкістю, яка зовсім не личила цій поважній установі.
​Він не встиг нічого зрозуміти. Попереду просто з'явилася дівоча фігура, навантажена велетенським стосом якихось папок. Майлз спробував загальмувати, його кросівки заковзали по ідеально відполірованій мармуровій підлозі.
​Зіткнення було неминучим і гучним.
​Майлз врізався в дівчину, вибиваючи з її рук усі папки. Щільний картонний конверт вилетів з його пальців, а сотні, здавалося, тисячі аркушів паперу, фотографій, скріпок та файлів злетіли в повітря, утворивши справжній паперовий вибух. Вони кружляли, плавно опускаючись на підлогу, наче снігопад у закритому приміщенні.
​Дівчина відсахнулася, ледве втримавшись на ногах. Майлз же не втримав рівновагу, перечепився через власні ноги і незграбно гепнувся на коліна прямо в епіцентр цього хаосу.
​У холі запанувала дзвінка тиша. Черговий за стійкою перестав друкувати і завмер з відкритим ротом. Майлз підняв погляд, готуючись видати найщиріше зі своїх вибачень, і слова застрягли йому в горлі.
​Перед ним стояла найвродливіша дівчина, яку він коли-небудь бачив. У неї були ідеальні, витончені риси обличчя, але зараз це обличчя було спотворене абсолютною, крижаною люттю. Вона дивилася на розкидані навколо документи так, ніби стала свідком кінця світу.
​— Ти... — її голос був тихим, але від нього по спині пробіг холодок. Вона перевела погляд на Майлза, дихаючи важко і уривчасто. — Ти взагалі дивишся, куди несешся, ідіоте?!
​— Я... вибачте, я дуже поспішав, мені так соромно... Давайте я допоможу з цим... — Майлз почав підійматися, збираючи до купи свої незграбні кінцівки, намагаючись не наступити на папери і винувато усміхаючись.
​Але його усмішка стала фатальною помилкою. Дівчина, яка, здавалося, завжди тримала все під ідеальним контролем, не витримала цього зухвалого втручання в її впорядкований світ. Вона зробила різкий крок уперед і навідмах вдарила його долонею по щоці.
​Удар був не стільки сильним, скільки різким і образливим. Ляпас луною прокотився холом.
​Майлз від несподіванки відсахнувся, притиснувши руку до палаючої щоки. Його очі розширилися. Дівчина ж, здавалося, сама злякалася того, що зробила. Її рука завмерла в повітрі, пальці злегка затремтіли, але вона швидко опустила її, зціпивши зуби і гордо піднявши підборіддя, не бажаючи показувати свою розгубленість.
​— Ще раз... вибачте, — вже без тіні усмішки, серйозно сказав Майлз. Він підняв свій пом'ятий кур'єрський конверт, поклав його на стійку чергового, який досі кліпав очима, і, не озираючись, швидко вийшов з будівлі.
​Дженін залишилася стояти посеред холу зовсім сама.
​Вона повільно опустила погляд на підлогу, і їй захотілося закричати. Її день, її ідеально спланований день, був безповоротно знищений. Дженін було двадцять чотири, і вона працювала в архіві цього детективного агентства. Її життя за межами цих стін було таким же впорядкованим, як і каталоги, якими вона опікувалася. Вона мешкала у власному будинку біля порту, куди не долинав міський шум. Вона не любила сюрпризів, спонтанності та безладу. Усе її життя підпорядковувалося суворому розкладу: від ранкової вівсянки до вечірніх занять вокалом. Дженін обожнювала співати. Коли вона залишалася наодинці, її сильний, красивий голос заповнював порожні кімнати будинку, але на публіці вона завжди залишалася стриманою, холодною і, як вважали багато хто в агентстві, відверто нудною.
​Її краса привертала увагу, але її характер відлякував більшість залицяльників. У Дженін було небагато друзів. Її коло спілкування обмежувалося кількома дівчатами — Мією, Еліс, Ребекою, Хлоєю та Скарлет. Вони були абсолютно різними. Особливо Скарлет — ця життєрадісна дівчинка, яка ще навіть ходила до школи, але вже мала купу грошей у спадок, завжди вносила в їхню компанію якийсь неймовірний, дитячий галас та енергію, пропонуючи найбожевільніші ідеї для відпочинку. Дженін зазвичай відмовлялася від їхніх запрошень, посилаючись на плани, які неможливо було порушити.
​І ось тепер якийсь божевільний кур'єр за одну секунду перекреслив усю її роботу. Вона глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти серцебиття, опустилася на коліна і мовчки почала збирати аркуші, розкладаючи їх за датами, поки рука, якою вона вдарила хлопця, все ще зрадницьки поколювала.