[Останній запис.]

Минув майже рік відтоді, як я дмухнув на ту кульбабу.
Я не став іншою людиною. Я так само ходжу на свою роботу в логістичну компанію. Так само сплачую іпотеку і нагадую сину зробити уроки. Я не став міським шаманом чи пророком асфальту. Я не кинув усе, щоб розмовляти з кавоварками.
Але дещо змінилося. Безповоротно.
Я перестав намагатися бачити. Воно просто почало відбуватися саме. Я навчився чути тиху музику, що грає під постійним шумом міста. Я бачу маленькі війни за сонце у вазонах на підвіконнях. Я відчуваю повагу до старих речей з їхніми тріщинами-шрамами. Я помічаю, як зливаються тіні незнайомців.
Це бачення не дає відповідей. Воно не робить життя простішим. Рахунки не зникають, а дедлайни не стають менш жорсткими. Але воно дає іншу глибину. Воно перетворює буденну дорогу на роботу на подорож, а очікування в заторі — на медитацію. Воно наповнює світ незліченними історіями, і від цього зникає відчуття власної ізольованої важливості. І самотності.
Переді мною на столі лежать два записники. Його — знайдений, пропахлий дощем і таємницею. І мій — заповнений моїми невпевненими кроками його слідами.
Що з ними робити? Сховати? Це було б егоїстично. Опублікувати? Це перетворило б магію на товар.
Я думаю, автор першого щоденника знав, що робив. Він не просто загубив записник. Він відпустив насіння за вітром. І тепер моя черга.
Завтра я візьму обидва записники, перев'яжу їх простою мотузкою і залишу на лавці. Можливо, у тому самому сквері. А може, в іншому. Це неважливо.
Десь у цьому місті вже чекає лавка. І нова пара очей.
А вітер знає, що робити з насінням.