[Сьомий запис. Я побачив кульбабу]

Сьогодні, в понеділок, я паркував машину біля супермаркету. Звичайний день, звичайні справи. Я вийшов з машини, думаючи про список продуктів, і ледь не наступив на неї.
Прямо біля бордюру, у тріщині старого, потрісканого асфальту, росла кульбаба.
Ось вона. Та сама, про яку він писав. На мить я відчув, ніби зустрів знаменитість. Я зупинився і дивився на неї, очікуючи якогось знамення. Я чекав, що відчую ту саму люту «Волю до життя», ту проповідь «Будь!», про яку читав у його щоденнику. Я дивився на тонке стебло, що якимось дивом пробило собі шлях до сонця, і намагався відчути його силу.
Але я не відчув.
Моя кульбаба була іншою. Вона вже відцвіла. Замість яскраво-жовтої квітки на стеблі гойдалася біла, невагома кулька, що складалася з сотень крихітних парашутиків-насінин. Вона була неймовірно крихкою. Будь-який порив вітру, будь-який необережний дотик міг зруйнувати її назавжди.
І я раптом зрозумів.
Він, перший автор, самітник і пророк, бачив у ній силу прориву. Акт індивідуальної волі, що долає перешкоди. А я, чоловік і батько, побачив зовсім інше. Я побачив силу не в тому, щоб пробитися, а в тому, щоб відпустити.
Її справжня сила була не в корені, що зламав асфальт, а в цій білій кульці. В її готовності померти, розлетітися на сотні частинок, довіривши себе вітру без жодних гарантій. Вона не знала, куди впаде її насіння. Чи знайде воно родючий ґрунт, чи загине на тому ж бетоні. Але вона відпускала. Це була її вища мудрість. Мудрість продовження життя не через власну силу, а через довіру до світу.
Це була проповідь не про те, як триматися, а про те, як відпускати. Про те, що справжня спадщина — це не пам'ятник, який ти збудував, а насіння, яке ти посіяв. Так само, як він посіяв насіння своїх думок, залишивши той щоденник на лавці.
Я присів навпочіпки. І, ледь торкнувшись губами повітря, обережно дмухнув на білу кульку. Парашутики знялися вгору і закружляли в сонячному світлі, вирушаючи у свою власну подорож.
Він бачив у ній проповідь «Будь!».
А я побачив іншу, тихішу проповідь: «Відпусти».
І вперше відчув, що не просто йду його слідами. Я знайшов власну стежку.