[П'ятий запис. Тріщина на моїй чашці]

У мене є улюблена чашка. Проста, біла, без малюнків, але ідеальної форми та об'єму. Я п'ю з неї каву щоранку вже років п'ять. Вона — частина мого ритуалу, такий самий звичний елемент, як сама кавоварка чи стіл. Я ніколи по-справжньому її не розглядав. Вона просто була.
А сьогодні я помітив на ній тріщину.
Тонка, як волосина, темна лінія, що біжить від обідка на сантиметр униз. Я провів по ній нігтем — ледь відчутна. Перша думка, раціональна, господарська: «Треба викинути. Скоро розколеться, ще ошпарюся». Це голос мого старого "я", для якого річ або функціональна, або це сміття.
Але я не викинув. Я поставив чашку на стіл і почав її розглядати. Звідки ця тріщина? Може, я стукнув нею об раковину? Може, дружина, коли мила посуд? А може, вона просто втомилася від сотень циклів гарячої кави й холодної води?
Ця тріщина — це її історія. Її маленький шрам від життя. Без неї — це була б просто одна з мільйонів однакових чашок, виготовлених на китайській фабриці. А з нею — це моя чашка. Ця лінія — її унікальний відбиток пальця.
Він, автор того щоденника, напевно, сказав би, що досконалість — це ілюзія, а справжня краса ховається в недоліках. Я завжди вважав це лише гарними словами для виправдання безладу. Але дивлячись на цю чашку, я вперше відчув, а не просто зрозумів, що він мав на увазі. Я відчув до неї не роздратування, а якусь дивну ніжність.
Я обережно налив у неї каву, тримаючи так, щоб не навантажувати тріщину. І вирішив, що не викину її. Буду користуватися нею, доки вона не розсиплеться в моїх руках.
Ми все життя женемося за ідеалом. Гладкі поверхні, нові речі, бездоганні рішення. А потім дивуємося, чому наше життя таке стерильне і несправжнє. Може, саме в наших тріщинах і ховається найцікавіше. Те, що робить нас нами.