[Четвертий запис. Чужий сміх у навушниках]

Вечір. Переповнений автобус. Той час доби, коли обличчя людей перетворюються на сірі, втомлені маски. Кожен у своєму коконі: хтось дивиться в телефон, хтось спить, хтось, як і я зазвичай, слухає подкаст чи музику, щоб відгородитися від реальності.
Сьогодні я зробив інакше. Витягнув навушники з вух. Вирішив послухати, про що говорить цей простір.
Спочатку — лише шум. Гудіння мотора, рипіння старих сидінь, уривки розмов ні про що, покашлювання. Хаос. Я вже хотів було знову ввімкнути свій подкаст про історію Візантії, але тут я її почув. Дівчина, що сиділа навпроти, розмовляла по телефону. Я не чув співрозмовника, лише її. І раптом вона засміялася.
Це був не просто сміх. Це був чистий, нестримний, сонячний сміх, який абсолютно не вписувався в цю втомлену, сіру атмосферу. Вона закинула голову, прикрила рота долонею, але сміх виривався назовні, і її плечі здригалися. Я не знав причини. Не чув жарту. Для мене її сміх існував у вакуумі — як чиста, дистильована радість.
І мене вразила думка. У цю саму мить, у цьому самому автобусі, поки я розмірковую про свою втому, хтось інший переживає один із найкращих моментів свого дня. За два сидіння від мене чоловік міг отримати жахливу новину. А жінка біля вікна — просто їхати додому, не думаючи ні про що. Ми всі знаходились в одному металевому ящику, але жили в абсолютно різних всесвітах.
Ми так звикли вважати свій настрій та свої проблеми центром реальності. А тут, у цьому автобусі, існували десятки паралельних світів. І відсутність контексту була подарунком. Якби я знав причину її сміху, він став би простою історією. А так, не знаючи, він став для мене символом всього можливого щастя, яке існує у світі просто зараз, незалежно від мене.
Я їхав додому, і мені здавалося, що автобус наповнений не просто втомленими людьми, а незліченними невидимими історіями. І від цього світ став набагато більшим і менш самотнім.