[Третій запис. Геометрія офісу]

Він писав про місто, про його вени-вулиці та дихання. А я вісім годин на добу проводжу у просторі, який, здається, був спроектований для того, щоб унеможливити будь-яку поезію. Офіс.
Тут усе штучне. Повітря, що виходить з кондиціонера, — без запаху дощу чи листя. Світло флуоресцентних ламп під стелею — рівне, холодне, безжальне. Воно не створює тіней. А простір без тіней, як я тепер розумію, — це простір без глибини. Усе пласке. Усе на видноті. І ця тотальна освітленість здається гнітючою, наче тебе постійно вивчають під мікроскопом.
Я спробував застосувати його метод тут, у цьому акваріумі. Спочатку нічого не виходило. Лише рівні лінії столів, мерехтіння моніторів та гудіння системних блоків. Але потім я помітив на столі у колеги з бухгалтерії самотній вазон із фікусом.
Він був мовчазним бунтарем. Маленьким зеленим партизаном у цьому царстві пластику. Всі його листки, до єдиного, були повернуті до вікна. Не до мого, не до Світланиного обличчя, а до єдиного джерела справжнього світла. Це була повільна, вперта, щоденна праця — повертати своє листя на кілька міліметрів, щоб упіймати промінь. Ніхто цього не помічав. Але тут, на цьому столі, точилася крихітна війна за життя. І цей фікус, на відміну від нас, точно знав, де його сонце.
Потім я заплющив очі й прислухався до гудіння. Десятки комп'ютерів, що працювали одночасно. Він би назвав це мантрою. Можливо. Але мені це здалося іншим. Це була молитва. Колективна, неусвідомлена молитва до дедлайну. Низьке, тривожне гудіння — звук сотень процесорів, що обробляють цифри, таблиці, звіти. Звук нашої спільної, тихої паніки.
Я розплющив очі. Рівний стіл. Мерехтливий монітор. І вазон, що вперто тягнеться до вікна. Я подумав, що, може, офіс — це не просто коробка. Це дивний заповідник, де співіснують дві форми життя: одна штучна, що молиться дедлайну, й інша, справжня, що веде свою тиху війну за промінь світла. І я — десь посередині. Вже не просто частина механізму, але ще й не той, хто наважився повернути своє обличчя до вікна.