[Другий запис. Розмова з кавоваркою]

Він писав про те, що речі говорять, коли люди замовкають. Я завжди вважав це просто гарною метафорою. Не більше. Але сьогодні вранці, о шостій, я стояв на кухні в повній тиші й чекав, поки звариться кава. Діти ще спали, дружина теж. Зазвичай я в цей час гортаю стрічку новин у телефоні, заповнюючи тишу чужими проблемами. Сьогодні я залишив телефон у кімнаті. І почув її.
Мою стару кавоварку "Філіпс", якій уже років вісім.
Вона не просто гуділа. Це був цілий ритуал, осмислена послідовність дій. Спочатку тихе, очікуюче клацання — реле замкнуло коло. Потім глибокий, всмоктуючий звук, коли вона забирала воду з резервуара. Потім наростаюче шипіння, ніби вона збирається з силами, розігріваючи воду до потрібної температури. І нарешті — задоволене, розмірене пихтіння, коли перші темні, гарячі краплі падали в мою чашку.
Це тривало дві хвилини. Дві хвилини абсолютно цілеспрямованого процесу. У неї є мета — зварити каву. І вона її виконує щоранку, без сумнівів, без вагань, без страху невдачі. Вона не думає, чи достатньо вона хороша кавоварка. Вона не переживає через кавоварку сусіда, яка, можливо, новіша й дорожча. Вона не мріє стати чайником. Вона просто робить каву.
І я відчув до цього шматка пластику й металу дивну, щиру повагу.
Я стояв, тримаючи в руках теплу чашку, і думав: скільки в моєму дні таких самих чесних, осмислених двохвилинних відрізків? Коли я просто роблю те, для чого призначений, без зайвих думок, тривог і порівняння себе з іншими?
Здається, сьогоднішня кава смакувала інакше. Або це я смакував інакше.