5. Знову у Карла

5. Знову у Карла

Поруч з Травелем місто відчувалося інакше. Воно ніби приглушило свою галасливу вдачу. Чи то може Еолі так здавалося, бо й вона чесно кажучи,  думками була значно далі — вже мандрувала незвіданими манівцями Чарлісу.

Дорогою вони майже не розмовляли між собою, до того ж було дивно, що він мовчки слідував за нею. Це було на нього не схоже, не складався пазл у неї в голові реальності з уявленням про нього.

Вона незчулася, як вони дійшли до знайомої вивіски «В гостях у Карла».

Звісно в двері першим зайшов Травель, але Ейо вбережи, хоч не з ноги її відчинив. Тож Еола хутко прослизнула за ним.

Вони зайняли вільний столик біля вікна, не привертаючи зайвої уваги.

— Тут є і окремі кабінки, якщо ви бажаєте обговорити наші домовленості без зайвих свідків — запропонувала дівчина — у дядечка Карла певна репутація.

— Це те, що треба. Хай тоді сам господар і подбає про наш комфорт. — Еолі було важко зрозуміти настрій Травеля. Він не здавався стурбованим, але щось у його поведінці невловимо змінилося.

- Давайте спочатку охолонемо – і вона простягла руку до глиняного глека, неповненого прохолодним елем, що було доречно цієї спекотної пори року.

- Почекай. Я хочу, щоб нас обслуговував сам господар. – Травель спинив її рух в застережним жестом.

Тож дівчині нічого не залишилося, як привітно помахати дядечку Карлу, який займав своє звичне місце за стійкою. Жест виглядав дружнім, але вимагав від нього негайної дії, тож господар неквапливо, але рушив у напрямку їхнього столику.

— Привіт, Ротебарте! — недбало махнув йому Травель, наче старому знайомому.

— І тобі не хворати, Невловимий. — після довгої паузи відповів Карл.

— Ви що, знайомі? — Еолі тільки й лишалося, що здивовано кліпати очима, звісно про печеню вже не йшлося, бо ситуація набувала нового несподіваного розвитку.

— Не так, щоб добре, але за кимось залишився неоплачений борг, чи не так? — в словах Травеля читалася іронія.

— Та ви майстер збирати борги по світу — не змовчала Еола, мабуть здивування трохи знизило її обачність.

— Хай там як, нашу розмову краще продовжити в більш доречному місці. — І Травель, не чекаючи запрошення, попрямував до відокремленого кабінету, навіть не озираючись, чи хтось іде за ним.

— Раніше ти і сам із задоволенням брав у них участь, Ротебарт. — І деякі, як ти говориш, мої «брудні махінації», досить непогано збагатили тебе — зауважив Травель.

— До чого тут наші з тобою спільні справи? Не чіпай дівчину! — здається спокій Травеля лише більше розлютив старого пірата.

Якесь бентежне почуття оселилося в середині Еоли, їй було незручно і тривожно спостерігати завжди усміхненого дядечка в такому гніві.

 — Ти мій боржник, не змушуй мене зайвий раз нагадувати про це — Карлова реакція анітрохи не збентежила Травеля.

— Тож допоможи зібрати нашу юну фейру для подорожі — і можеш вважати, що розрахувався.  — Він не став чекати відповіді. Мовчки піднявся і пішов.

Їм лише й залишалося, що проводити поглядами його постать, яка швидко віддалялася.

Еола повернулася додому, вона була така зла. Її погляд звично ковзнув по поверхні столу, де були складені робочі інструменти, але там було порожньо.

Як їй остогидли усі ці таємниці навколо її власного життя. Навіть після зникнення батька, вона намагалася зберегти те, що залишилося  їй від нього. Зараз вона не те, що б не знала, що робити. Просто було враження краху опори, яка тримала до купи відомий їй світ.

Дядечко Карл став найбільшим розчаруванням. Той, що здавався надійною гаванню, теж мав власні таємниці і обрав не ділитися навіть крихтами інформації, яка їй так була потрібна. Чвари йому в п'яти. 

Так, подорож до Чарлісу неминуча, але як знайти свій шлях, де взагалі ніякі шляхи не передбачені. Батько добре підготував її, в теорії вона знала все. Вона навіть один раз подорожувала з ним до окраїни лісу, але потім він лишив її з їхнім супроводом, і сам ритуал і все, що йому передувало і відбулося, після нього, оминало її присутність.

Підготовку на себе візьме Карл, вона навіть подумки не могла більше називати його дядечком. 

Але були деякі специфічні речі, які вона мусить підготувати самотужки і, мабуть, зробити найбільшу дурість у своєму житті. Королівська канцелярія не подарує їй казенного взуття для приватних цілей. Тож прийдеться викручуватись як є.

Вона вже знайомим чином відчинила сховок, шляхом наповнення візерунку на столі кров'ю. І дістала вже знайому знахідку, яка так само фонила отруйною зеленню. 

Ритуал не був складний. Краплина крові впала на непомітну пряжку, яка не була оздобою, а слугувала саме для цих цілей. Метал поплив, ніби на мить втративши свою звичну міцність, згадавши пливке минуле. Зелене світіння розповзлося тонким павутинням по всій поверхні артефакту. Минув час, щоб магія зробила зліпок її аури, взяла звичну плату енергією, приєднала артефакт до її магічних каналів і впізнала нового власника.

Те, що у неї від цього запаморочилось в голові, звісно нікого не хвилювало, навіть її саму. 

Тепер у неї було те, що допоможе вижити в найближчій перспективі, але можливо вб'є її потім.