1.Таємничий замовник

Це був дивний день.

Еола була спантеличена: як таке добре налагоджене життя могло раптом перетворитися на казна-що, погрожуючи зруйнувати не лише сьогодення, а й навіть ті крихкі, примарні надії на майбутнє?

Ще вранці все здавалося простим і зрозумілим.

Вона прокинулася, як завжди, рано — у маленькій кімнаті поруч із майстернею батька, умилося холодною водою і заплела світле хвилясте волосся в довгу косу. Кілька тонких пасом неслухняно вислизнули, відкривши гострі кінчики ельфійських вух, до яких у місті вже звикли, хоча чужі погляди іноді все одно затримувалися на ній трохи довше, ніж слід.

Поснідала тим, що залишилося з вечора, не виходячи з майстерні, де кожна річ досі нагадувала про нього. Еола ще не могла назвати це місце своїм навіть подумки. Минув майже рік відтоді, як батько зник, але кожен куточок цієї оселі вперто зберігав його присутність.

Її батько був найкращим майстром у королівстві, спадковим шевцем, але для неї він був значно більшим — вікном у світ, єдиним дорослим у її житті, вчителем і другом. Саме від нього вона вперше почула про магічні створіння, далекі країни та незвідані землі, і світ у його словах здавався не лише небезпечним, а й сповненим таємниць, які варто було розгадати.

Магія жила не тільки в цих історіях, а й у взутті, яке вони створювали разом.

У їхніх руках шкіра змінювалася, ставала м’якшою, майже живою, а чоботи підлаштовувалися під ходу власника, під нерівності землі, під сам ритм руху, дозволяючи долати великі відстані без виснаження. Проте справжня складність полягала в іншому: після спеціального ритуалу прив’язки вони належали лише одному господарю.

Головним замовником був королівський двір, зокрема лісова розвідка, тому кожен виріб і кожен шматок рідкісного матеріалу перебували під пильним наглядом корони.

Еола хотіла навчитися всього, що знав батько, але його раптове зникнення обірвало ці плани. Біль уже не різав так гостро, як раніше, проте всередині залишалася порожнеча і надто багато запитань без відповідей.

Тепер вона вважалася головою роду і мусила зберегти майстерню та ремесло, щоб передати їх далі, навіть якщо поки що не було кому.

Вона вдихнула знайомий запах дубленої шкіри, розігріла залишки вечері та перевірила замовлення, переконуючи себе, що це буде звичайний спокійний день.

Натомість зранку вона отримала магічного вісника з нотаріальної контори: термін сплати чергової частини батькового боргу спливає вже сьогодні, і жодної відстрочки їй не нададуть. Це означало, що вона втратить майстерню, а разом із нею і останнє, що залишилося від батька.

Еола саме перевіряла інструменти, коли двері майстерні відчинилися.

— Майстер Раель?

Голос був низький, спокійний і надто впевнений, щоб звучати як звичайний запит.

Вона різко обернулася й побачила перед собою чоловіка — людину, темноволосого, з уважним і пронизливим поглядом. Його одяг нагадував спорядження розвідника або шукача пригод: якісна шкіряна екіпіровка була добре підігнана і не заважала рухатися, а сама постава видавала звичку контролювати ситуацію.

— Ви помилилися, — холодно відповіла Еола. — Майстер Раель зник майже рік тому.

Чоловік на мить завмер, і його обличчя справді здалося здивованим, але ця емоція швидко зникла.

— Це несподівано, — сказав він, похитавши головою. — Прийміть мої співчуття, фейро. Ваш батько був великим майстром.

Еола не відповіла, бо хоча слова звучали правильно, у його голосі не було справжнього співчуття.

— Якщо вам потрібне взуття, ви можете залишити замовлення, — сказала вона нарешті. — Але я не працюю з приватними клієнтами.

Він трохи нахилив голову, уважніше розглядаючи її, і цей спокійний, зосереджений погляд змусив Еолу відчути себе так, ніби вона стоїть перед досвідченим мисливцем, який уже все вирішив.

— Я й не шукав нікого, окрім майстра Раеля, — відповів він м’яко. — Але якщо тепер справою керуєте ви, то, можливо, ми все ж зможемо домовитися.

Він говорив так, ніби рішення вже було прийняте.

Чоловік дістав із кишені важкий капшук і недбало кинув його на стіл, і глухий дзенькіт монет одразу видав їхню вагу.

— Мені потрібне особливе взуття з матеріалу, який ваш рід використовував протягом століть.

У Еоли всередині все похололо.

— Ви знаєте, що це заборонено, — сказала вона, намагаючись, щоб голос звучав твердо.

Чоловік усміхнувся, але в його усмішці не було тепла.

— Заборонено не означає неможливо, особливо коли йдеться про майбутнє вашої майстерні, — відповів він. — До речі, можете звертатися до мене Травель.

— Що ви маєте на увазі?

Він легко поправив рукав, ніби обираючи слова.

— Я мав справи з вашим батьком, і не раз. Він надавав мені подібні послуги, — сказав Травель і після короткої паузи додав: — Порушення закону, заплямована репутація… Думаю, короні було б цікаво дізнатися деякі подробиці.

Еола відчула, як її пальці мимоволі стиснулися.

— Ви мене шантажуєте?

— Я пропоную вам вибір, — спокійно відповів він, кивнувши в бік грошей. — Ви можете відмовитися, але тоді вже завтра ця майстерня перестане бути вашою. Або ж ви берете завдаток і робите для мене пару чобіт.

— Інакше?

Він зробив крок ближче, не відводячи погляду.

— Інакше вам доведеться знайти інший спосіб жити. Вибір за вами, фейро, але мені здається, ви не з тих, хто здається.

Еола мовчала довше, ніж хотіла б.

— Мені потрібен час, — сказала вона нарешті. — Це рішення змінить усе.

— Звісно, — легко погодився він. — У вас є час до завтра.

Він розвернувся і неквапливо рушив до дверей.

— Стривайте! А гроші?

— Залиште їх собі, — кинув він через плече.

Коли двері зачинилися, Еола повільно опустилася на стілець і втупилася в капшук. Кілька монет викотилися на стіл, і вона машинально підняла їх, затиснувши в долоні.

Цього вистачить, щоб сплатити борг і ще трохи залишиться.