ЕПІЛОГ

Назад вони йшли шість днів. Дорога, яку погоня здолала в шаленому поспіху, тепер тяглася повільно, як невидужана рана. Звільнені бранці йшли пішки, спираючись одне на одного, і загін Волода їхав поруч, поступаючись коней найслабшим: жінкам з немовлятами, старим, дітям, які вже не могли ступити й кроку. Ратибор їхав на повідному коні, бо його власний лишився лежати в степу зі стрілою в боці. Він мало говорив. Велеслава їхала попереду, на кошлатому степовому коні, закутана в чужу кошму, і за всі шість днів вони обмінялися лише кількома словами. Не тому, що не було про що говорити. А тому, що кожне слово тепер здавалося надто великим для їхніх спільних ночівель біля багаття.

Місто вони побачили на сьомий ранок. З пагорба воно виглядало інакше, ніж тоді, коли вони його залишали. Над згарищем торжища уже не стояв дим, лише легка сизувата імла, а на березі, там, де колись тяглися ряди, ходили люди: розбирали попіл, зносили обгорілі балки, тесали нові жердини. Побачивши загін, вони кинули роботу. Хтось крикнув, хтось побіг, і незабаром уся дорога до воріт заповнилась людьми. За містом, на лузі, стояв табір, якого вони не бачили, коли виїжджали: сотні наметів, вози, ряди коней, і над усім цим на довгих жердинах майоріли стяги з лозою з трьома гілками – Бранислав привів своє військо. Він вийшов назустріч. Рука в нього досі була на перев'язі, а обличчя здавалося постарілим на десять років. Вершники розступалися перед ним, і Ратибор побачив, як князь ішов повільно, дивлячись в обличчя звільнених, ніби перебираючи їх по одному. Він шукав. І коли знайшов, зупинився. Велеслава зіскочила з коня. Вона ступила два кроки, потім ще два, а потім просто побігла, у подертому вбранні, з розпатланою косою, і впала в обійми батька так, як падає маленька дитина. Бранислав нічого не сказав. Він тримав її так міцно, що, здавалося, боїться відпустити, і плечі його, ті самі прямі плечі, що не здригнулися ні перед списами угрів, ні перед ворожими князями, тремтіли дрібно й часто. Довкола люди відводили очі й мовчали. Навіть вітер, здавалося, затих.

Богумира вони спалили на березі, перед закатом, за хорватським звичаєм. Бранислав сам запалив вогнище й мовчки стояв, поки не догорів останній жар. Попіл зібрали в глиняну посудину й поставили в окремий віз, щоб довезти його додому, на пагорби, до рідної землі. «Він віддав життя за мою доньку, - сказав князь, коли вогонь угас. - Я не забуду цього, поки живий».

Увечері до Ратибора підійшов отрок і сказав, що князь хорватів просить його до себе.

Намет Бранислава стояв на краю табору, бідніший, ніж можна було очікувати: з простою лавою й столом, на якому горіла єдина лучина. Князь сидів, схилившись, і довго не підводив голови. Потім підвів.

 - Сідай.

Ратибор сів.

 - Святобор розповів мені все. Волод розповів. Ждан розповів. - Бранислав помовчав. - Я хотів почути від тебе. Але здається, що ти нічого не розкажеш.

 - Нема що розказувати, княже. Ми йшли по сліду. Це не заслуга, це обов'язок.

 - Обов'язок, - повторив Бранислав. - Є обов'язок, а є те, що робиться вище нього. - Він дивився на Ратибора довго, уважно, наче вирішував, як говорити далі. - Я мав би запропонувати тобі срібло. Було б правильно, і ти б мав право. Але ж ти його не візьмеш?

 - Ні.

 - Тоді візьми це.

Він зняв зі стіни простий пояс із чорної шкіри, оздоблений срібними бляшками, на кожній з яких була викарбувана та сама лоза з трьома гілками, і поклав на стіл. Поруч поклав невеликий вузлик: у ньому, як виявилось, було трохи солі, шматок хліба й жменя землі.

 - Хліб і сіль гостю. А жменя землі - щоб ти знав: у моєму домі для тебе завжди відчинені двері. А коня, - він ледь усміхнувся, - ти отримаєш завтра. Одного з тих, що в нас розводять для далеких шляхів. Твій батько колись шукав таких.

Ратибор здивовано підвів голову.

 - Ти пам'ятаєш мого батька?

 - Я пам'ятаю кожного, хто приходив у мій дім і не крав. Їх небагато. - Бранислав помовчав. Потім сказав тихо: - Я не сліпий, Ратиборе. Я бачив, як вона на тебе дивиться. І бачив, як ти на неї не дивишся, коли думаєш, що ніхто не помічає.

Ратибор мовчав.

 - Ти не просиш. - Князь говорив повільно, зважуючи кожне слово. - Це робить тобі честь. І від цього мені важче, ніж якби ти просив. Бо якби просив, я міг би відмовити, і мені було б легко. А так...

Він не договорив. Подивився на лучину.

 - Навесні до мене прийдуть посли Мирогоста. Двісті списів. Це двісті матерів, чиї сини... - Голос його надломився. - Я знаю, що я кажу. Знаю, що не маю права. Але я князь. І я батько. Ці дві речі не завжди живуть разом, і коли вони розходяться, я не можу вибирати те, чого хоче серце.

 - Я розумію, княже.

 - Я знав, що зрозумієш. Тому й покликав.

Вони сиділи мовчки. Потім Ратибор підвівся, узяв пояс і вузлик, схилив голову й вийшов. Вже на порозі він почув голос князя, зовсім тихий:

 - Дякую.

Ратибор нічого не відповів. Увечері, коли табір затих, у Велеслави зникли всі думки, окрім однієї: вона хотіла побачити його ще раз. Вона надіслала до нього дівчинку з тих, що йшли разом із ними з степу, тендітну, мовчазну, з великими очима, яка ще не розмовляла після того, що бачила. Дівчинка передала лише одне: «Біля річки. Там, де колоди».