ЧАСТИНА IV. УРОЧИЩЕ

Останні двісті кроків вони проїхали повільно, так повільно, що Ратиборові здавалося, ніби він не їде, а пливе крізь густу воду. Копита, обмотані ганчір'ям, глухо м'яли траву. Ніхто не говорив. Він чув тільки власне дихання, скрип сідла та стукіт серця, таке гучне, що його, мабуть, чутно було аж у таборі. Попереду, на краю світла від вогнищ, виднілися темні постаті сторожів. Один стояв, спершись на спис, і куняв. Другий ходив туди-сюди, лінивою вартовою ходою людини, яка вже четверту ніч поспіль нічого не бачить, крім степу. Волод підняв руку. Позаду, від правого флангу, ледь чутно дзенькнула тятива. Потім ще раз, і ще. Три глухі удари, схожі на стукіт кулака в м'який мішок. Постаті сторожів зникли так, ніби їх ніколи не було. А четвертий, той, що спав на списі, раптом здригнувся, підняв голову й відкрив рота, щоб крикнути. Але не встиг. Стріла Мстислава увійшла йому під ключицю, і крик перетворився на хрипіння.

Але його почули, і це вже не можна було зупинити. Десь у таборі заіржав кінь, потім другий, і хтось вигукнув чужою мовою щось коротке й тривожне.

 - Перуне! - гукнув Волод, і цей крик розірвав ніч навпіл.

Вони пішли в наступ, усі тринадцятеро, у лаві, плече до плеча, щити виставлені, списи опущені. Земля загула, хоч копита й були обмотані. Ратибор відчув, як його кінь, піднесений тим самим гулом, рвонувся вперед, мов стріла з тятиви. Вогнища наближалися з неймовірною швидкістю. Вони росли, розпухали, і Ратибор уже бачив, як з-під повстин і плащів виринають перекошені обличчя людей, що не розуміли, що відбувається.

Перший удар був страшним. Сіверяни влетіли в табір, як гроза в сухий очерет. Волод проїхав крізь перші намети, збиваючи їх списом, і вони падали, накриваючи тих, хто метався всередині. Хтось вискочив з-під полотна з шаблею і не встиг нею й змахнути: Твердислав, що їхав поруч із Володом, зніс йому голову одним ударом сокири. Вершники, які ще не встигли осідлати коней, кидалися врозтіч, і над табором стояв суцільний вереск, іржання, брязкіт заліза та дзвінкий, божевільний крик: «Чорні! Чорні!» Ратибор не бачив усього. Він бачив лише те, що було перед його щитом. Ось чийсь розкритий рот, ось відблиск леза, ось людина з розгубленими очима, що намагається вхопити зброю. Він бив, не думаючи, так, як вчили в дружинній науці: щитом у лице, мечем під ребра, повернутись, прикрити спину. Один удар прийшов збоку, і щит затремтів, відгукнувшись болем аж до плеча. Він крутнувся й рубонув навмання. Лезо вкусило щось м'яке. Хтось упав.

 - Ратиборе, ліворуч!

Ждан. Старий, що спішився на краю табору, вже навіть не нагадував старого. Він пробіг, зігнувшись, між наметами, швидкий і безшумний, як тінь, і ніж у його руці блискав крізь сажу. Там, де лежали бранці, зв'язані рядами, двоє вартових уже піднімали шаблі. Берк, широкоплечий, мовчазний Берк, стояв біля них і щось коротко наказував. Ратибор не розумів слів. Але він зрозумів сенс: Тугор наказав не залишати нічого живого, що не піде з ним. Ждан не став чекати. Він метнув ніж, і вартовий, що стояв найближче, схопився за горло. Другий обернувся й отримав у груди спис від Мстислава, що вискочив з темряви на коні, зі спиною, мокрою від поту. Берк ухилився, вихопив кривий меч і кинувся на старого, але Ждан не відступив. Вони зійшлися на мить: два ножі, дві тіні. Потім Берк упав навколішки, а Ждан стояв над ним, важко дихаючи, і витирав лезо об полу куртки.

 - Розрізай! - крикнув Ждан, обернувшись до перших з бранців. - Розрізай мотузки! Усі, хто можуть!

Ніч наповнилась голосами: плачем, лайкою, молитвами. Бранці, нарешті вільні, вставали на ноги, шарахалися, хапали все, що могло правити за зброю: камінь, кілок, жердину. Ті, хто ще вчора був безвольним, тепер кидалися на ворога з кулаками й зубами. А Тугорові люди дізналися, що сталося, надто пізно. Вони вже не билися за перемогу, вони билися за життя. Збоку, біля розтоптаного вогнища, Ратибор побачив Твердислава. Той стояв над молодим чоловіком, майже хлопчиком, із невеликою борідкою й перелякано розплющеними очима, який уже кинув шаблю й опустився на коліна, піднявши порожні руки. Він говорив щось швидко, захлинаючись, чужою мовою, і Ратибор зрозумів, що то благання. Твердислав заніс сокиру.

 - Твердиславе! - крикнув Ратибор.

Але той не почув, а може, не захотів. Сокира опустилася - хлопчина без звуку впав набік. Твердислав довго дивився на нього, на сокиру в своїй руці, потім обтер її об траву й пішов далі, не обертаючись. Тієї миті Ратибор щось зрозумів, але не мав часу осмислити. Бій тривав. Ратибор рвонувся вперед, туди, де біля великого намету палав вогонь і де востаннє бачив жінку з косою, перекинутою через плече. Кінь під ним раптом заіржав і захитався: у його боці стирчала стріла, пущена з темряви. Ратибор ледве встиг вилетіти з сідла. Він упав на землю, перекотився, відчув, як щось тріснуло в плечі, але встав, з мечем у руці. Щит зник. Намет був порожній. Велеслава прокинулася від того, що її щось схопило за плече. Вона не спала по-справжньому. Вона лежала з заплющеними очима, прислухаючись до нічних звуків, і коли здалека долинув перший гуркіт, то подумала, що то її власне серце. Потім хтось різко смикнув її на ноги, і вона побачила обличчя Тугора. Спокійне. Страшно спокійне, ніби він збирався розв'язати торговельну суперечку.

 - Вставай. Ми їдемо.

Він розрізав мотузку на її ногах одним рухом, а зв'язаних рук не торкнувся. Навколо кричали люди, гупали копита, десь палав намет, і червоні відблиски стрибали по його обличчю. Він не звертав на це уваги. Він тримав її за зв'язані руки, мов товар, який не можна втратити.

 - Хто вони? - вихопилось у неї.