ЧАСТИНА III. ПОГОНЯ

Ліс прийняв їх так, як озеро приймає кинутий камінь: без плеску, без відлуння. Перші пів дня вони їхали мовчки, і єдиним звуком було фиркання коней та скрип сідел. Тринадцять вершників, і в кожного, крім свого, ще й повідний кінь, щоб міняти під сідлом і не загнати. Так звелів Волод. «Загнаний кінь - мертвий вершник, - сказав він ще біля воріт. - Тугор, може, й швидший, але ми пройдемо далі за нього». На узліссі, де широкий слід розходився поміж соснами, Волод підняв руку.
 - Ждане.
Старий злізав з коня так, ніби сходив до води: без поспіху, ніби не мав ні клопоту, ні страху. Він присів і довго дивився на втоптану землю, торкаючись її кінчиками пальців, як торкаються до чола хворого. Ратибор стояв поруч і дивився теж, але бачив лише мішанину відбитків.
 - Сорок, може, сорок п'ять верхових, - сказав нарешті Ждан. - І повідних коней майже стільки ж. Ідуть колоною, по двоє, не поспішаючи. Ось, глянь, - він показав на неглибоку вм'ятину. - Це не копито, це босі ноги. Людей, зв'язаних, пішки йде з півсотні, може, й більше. Малих небагато, молодих жінок багато. А ось тут хтось упав, і його підняли. Не з жалю: кінь не зупинявся, його просто підтягли.
 - Сорок п'ять, - повторив Твердислав. - А нас тринадцять.
 - Тому в лоб не підемо, - сказав Волод. Він не підвищив голосу.
Ждан тим часом дістав з-за пазухи окраєць хліба, відломив шматок і поклав його на пеньок край стежки, трохи схилившись і пошепки промовивши щось, чого ніхто не розібрав.
 - Це що? - спитав Твердислав.
 - Господареві лісу. - Ждан не обернувся. - Ми входимо до нього гуртом, зі зброєю, не питаючи. Хто не питає, того ліс не пустить. Або пустить, але назад - не випустить.
Твердислав хмикнув, але промовчав. Ратибор побачив, що Мстислав мовчки відламав свій шматок і поклав поруч. Потім, трохи повагавшись, відламав і він. Крихта хліба на моховитому пеньку здалася йому раптом дуже малою перед усім лісом, який стояв перед ними, мовчазний і безмежний. Він торкнувся грудей, де лежала лисичка. Вона вже не була теплою. Вона була просто маленька й тверда. І чомусь від цього йому стало легше. До сутінок вони пройшли стільки, скільки не пройшла б жодна купецька валка. Ратибор ішов поруч із Жданом і дивився, як той читає землю: де зламана гілка, де зірваний мох, де відбиток копита лишив у глині вологий слід. Незабаром він почав помічати теж. Лише ще не міг сказати, куди це все веде. На ніч стали без вогню. Їли сушене м'ясо й коржі, запивали водою з бурдюків, спали, підклавши під голову сідла. Ратибор довго лежав без сну й дивився на небо крізь гілля. Десь далеко, на сході, куди вела погоня, загорілася перша зоря, схожа на дрібну іскру на чорному вугіллі.
«Де ти?» - подумав він.
Ліс, яким вони йшли, був Ратиборові знайомий. Він ріс на його узліссях, ловив тут рибу, ставив пастки, збивав ноги об коріння ще хлопчиськом. Тому на другий день, коли слід почав звертати вбік, огинаючи величезне болото, він підніс руку.
 - Тут можна зрізати.
Волод обернувся.
 - Звідки знаєш?
 - Мисливська стежка. Там, за вільхами. Старі ловці ходять нею до Чорного бору. Коні пройдуть, якщо не поспішати. - Ратибор вказав на ледь помітну просіку. - Тугор обходить болото ліворуч, а це півдня дороги. Ми вийдемо перед ним.
Волод якусь мить дивився на нього, потім кивнув.
 - Веди.
Було слизько й важко. Коні провалювалися по коліна в чорну жижу, вершники спішувались і вели їх у повід. Над болотом стояв гнилий дух, і комарі, незважаючи на ранню осінь, літали хмарами. Тричі довелося витягати Мстиславового коня, і Твердислав лаявся так, що Ждан скривився. Та коли вони нарешті вибралися на твердий грунт, сонце ще стояло високо, а попереду, між стовбурами, виднілося розтоптане місце. Покинуте місце ночівлі. Попіл холодний, але й не зовсім давній.
 - Тут вони ночували, - сказав Ждан. - Позавчора вночі. - Він ходив колом, нагинаючись. - Бачиш, як витоптано: ось колом стояли коні, а ось тут тримали бранців. Колоди, зв'язані мотузками, кілки. - Він торкнувся одного з них. - Тут не просто ночували, тут муштрували людей, як худобу.
 - Позавчора, - повторив Волод. - Ми вийшли вчора. Вони мають бути на дві доби попереду.
 - Ні. - Ждан підвівся. – Більш як на дві: вони рухаються швидше, ніж очікували.
 - Швидше?
 - Так. Вони не стоять, не відпочивають. Гонять людей. Хто не встигає, того... - Він не договорив.
Ратибор мовчки дивився на кілок. До нього були прив'язані кінці мотузок, що розійшлися по землі лисячими хвостами. І тоді він помітив ще щось. На низькій гілці над самим кілком, на висоті людської руки, висів клапоть тканини: темно-синій, з тонкою срібною ниткою в основі.
Він зняв його й підніс до очей.
 - Ждане.
Старий підійшов, подивився.
 - Не випадково, - сказав він, потираючи тканину між пальцями. - Розірвано рівно, по шву, і зав'язано вузлом. Хтось залишає слід.
 - Хтось, - повторив Ратибор.
Він знав. Темно-синій плащ, срібна нитка. Плащ, який він бачив на ній на торжищі в перший день, у кінських рядах, коли вона назвала його ім'я.
 - Жива, - сказав він тихо. - І думає.
Твердислав, що підійшов ззаду, мовчки поклав йому руку на плече. Ратибор не обернувся. Він акуратно згорнув клапоть, сховав поруч із лисичкою. І вперше за ці дні відчув: щось усередині нього, що було стиснуте в камінь, трохи відпустило.
На третій день вони дійшли до річки. Широка, брудно-сіра від осінніх дощів, вона котила воду повільно, важко, як втомлена тварина. Тут, на лівому березі, слід розходився надвоє. Один тягнувся вгору за течією, глибоко втоптаний, чіткий, наче вказував: ось, ідіть сюди. Інший зникав у воді.
 - Отой бач, - Твердислав кинувся було праворуч, до чіткого сліду. - Вони пішли вгору!
 - Стій, - сказав Ждан.
Він зліз з коня, пройшов по лівому сліду, нахилився, зачерпнув горстку землі й розтер її між пальцями.
 - Це обман.
 - Як це?
 - Коні йшли порожні. Дивись, відбитки неглибокі, ніби ходили тільки кінні, без вантажу, без людей. А тут, - він показав на воду, - ось: гілки зламані, на мілині відбитки в мулі, глибокі. Основний загін пішов у воду. Перебрели нижче за течією, а цей слід - лише відводить. Він замовк.
 - Хитрий, - сказав Волод.
 - Не просто хитрий, - сказав Ждан. - Печеніги не ховали б слід, вони нікого не бояться. А цей ховає, значить, знає, що за такі справи йому буде.
 - Хай хоч під землю лізе, - буркнув Твердислав.
Вони перебралися нижче, там, де річка розливалася вшир і ставали менш глибокою. Вода була крижана, сіра й швидка. Коні фиркали, відмовлялися йти, їх підганяли голосом і ременями. Посередині течії кінь Добрині, кремезного рудобородого вершника, раптом спіткнувся об приховану колоду й упав. Добриня злетів із сідла, вдарився плечем об камінь і сторчма пішов під воду. Його витягли за пояс, посинілого, відкашлюючого воду. Плече було вивихнуте. Кінь не піднявся. Передня нога коня вивернулась неприродньо, і Добриня, ще не відсапавшись, повернув голову й подивився на нього, як дивляться на старого друга.
 - Не треба, - прохрипів він. - Я сам.
Він підповз до коня, поклав долоню йому на тремтливу шию й зашепотів щось. Коні в таких випадках чують не слова, а голос. Потім дістав ніж і одним рухом, швидким і певним, зробив те, що треба було зробити. Кінь здригнувся й затих. Добриня довго сидів, не піднімаючи голови. Мстислав вправив йому плече: уперся ногою, рвонув - і Добриня коротко, глухо крикнув. Потім обернув руку полотном і підвісив на перев'язі. Нічого не сказав. Просто сів на повідного коня, якого мав про запас, і поїхав далі. Але час був утрачений: півдня пішло на те, щоб висушити одяг, перерозподілити поклажу й перевірити всі сліди. Ратибор їхав і рахував. Півдня. За півдня Тугор устигне дійти до самого степу, де вже ніхто не знайде жодного сліду. Він стиснув повід так, що побіліли кісточки.
 - Ми їх наздоженемо, - сказав Волод, наче почув його думки. - Ніхто не біжить вічно.
Увечері четвертого дня вони побачили дим. Він здіймався з-за пагорба, прямий і густий, але зовсім не схожий на дим багаття. Волод зупинив загін і послав уперед Ждана й Мстислава. Вони повернулися мовчки. Ждан мав сіре обличчя.
 - Селище. Було селище.
Вони під'їхали ближче. Було ще не темно. Селище лежало в долині над річечкою, з десяток хат, розкиданих навколо старого вишняку. Тепер від хат лишилися чорні остови, що самотньо стирчали з попелу, мов гнилі зуби. Господарські двори були розтоптані, тини зламані, колодязь засипаний уламками. Бродила худоба, яку нікому було доглянути. Тільки три чи чотири вцілілі хати, на дальньому кінці, мали ще дахи. Тут не було бою. Було тільки те, що лишається після нього. На землі, під стіною однієї з хат, лежав чоловік. Мертвий, на спині, з розкинутими руками, і в руці в нього досі була затиснута коса. Біля нього другий, молодший, з простріленими стрілами грудьми. Далі жінка. Далі дитина. Ні… краще було не дивитися. Ратибор ішов повільно, ступаючи між ними. Навколо ходили поодинокі люди. Жінки в чорних хустках, кілька стариків, діти, що стояли мовчки, дивлячись у землю. Вони не питали, хто ці вершники, не кричали, нічого не просили. Вони просто робили те, що треба було робити: розбирали згарище й виносили мертвих. Старий, схожий на висохле дерево, з побілілою бородою, підійшов до Волода.
 - Ви з міста Святоборового?
 - Так.
 - Це було позавчора вночі, - сказав старий рівно, як люди, що вже виплакали всі сльози. - Вони прийшли вночі, як злодії. Забрали молодих, дітей, коней, зерно. Тих, хто опирався, вбили. А ми... що ми? Старі й жінки.
 - Куди пішли?
 - На схід, до степу. - Старий подивився на Волода світлими, майже порожніми очима. - Їх було чимало. І я чув, як вони називали його. Тугор.
Тихий вітер прошелестів у вишняку. Ратибор стояв осторонь, дивився на хату з уцілілим дахом. На порозі, в мисці, була вчорашня вечеря - каша. Хтось поставив її туди й залишив.
 - Це що? - спитав він тихо у однієї з жінок.
 - Для дідів. - Жінка не підвела очей. - Наші померли позавчора. Вони ще тут, ще не пішли. Годуємо їх, поки не спалимо тіла. Щоб не бродили голодні.
Ратибор мовчки кивнув. Він знав цей звичай. У них удома теж лишали частку вечері для тих, хто пішов. Але тут, у цьому селищі, де покійників було більше, ніж живих, мала миска каші виглядала так, що в горлі стискалося. Твердислав стояв біля обгорілого воза, і спина в нього була напружена, як тятива. Він довго мовчав, потім сказав, не обертаючись:
 - Тепер я хочу тільки одного. Дістатися до них.
Ждан, що стояв неподалік, повільно підвів голову.
 - Дістатися - це одне, - сказав він. - Повернути тих, кого вони забрали, - інше.
 - Це те саме.
 - Ні. - Старий говорив тихо, дивлячись у землю. - Дістатися можна й так, що всі живі вже будуть мертві. Тугор - не дурень. Якщо він зрозуміє, що йдуть за ним з помстою, а не з викупом, першими вб'є тих, хто йому нічого не коштує - бранців.
Твердислав повернувся. Обличчя в нього було червоне, в очах стояла сухість.
 - Ти хочеш, щоб я відпустив його?
 - Я хочу, щоб ти не забув, навіщо ми йдемо.
Запала довга тиша. Волод, що чув усе, нічого не додав. Він просто стояв, дивлячись на згарище, й Ратибор раптом зрозумів, що старий воїн думає про те саме. Що вони вийшли в погоню, мов на полювання, але шлях, яким вони йдуть, залишає по собі не лише слід копит. Він залишає мертвих. Вони поховали, кого змогли. Допомогли розкласти вогнище й підняти на нього тіла. Ратибор носив хмиз, мовчки, не дивлячись на обличчя. Коли над пагорбом піднявся високий стовп вогню й дим пішов угору, до неба, старий з білою бородою простягнув руки й проспівав щось тихе, довге, на кшталт колискової. Загін, стоячи з непокритими головами, мовчав. Ратибор довго дивився на вогонь. «Скільки ще таких вогнів, - подумав він, - залишилось по дорозі між тим містом і тим степом, в якому вона зараз?» На світанку вони вирушили далі. Селище позаду ще довго курилося, і в кожного вершника в грудях лежав камінь.
Велеслава давно перестала рахувати дні. Спершу вона рахувала: кожен вечір, коли їх зупиняли на ніч, вона робила зарубку нігтем на внутрішньому боці поясу. Але потім пояс у неї забрали, а день зливався з ніччю, і єдине, що лишилося, це порядок, у якому їх гнали. Вони йшли з ранку до ночі, зв'язані по двоє-троє мотузкою, що врізалася в зап'ястя. Хто падав, того піднімали ударом батога або ногою; хто не міг підвестись, того... вона не дивилася. Вона навчилася не дивитися. Вона дивилася на інше: на людей, які їх стерегли. Їх було сорок два. Вона порахувала в першу ніч, кожного, хто підходив до багаття. Сорок два чоловіки, шестеро з яких, певно, головні. Вони не були схожі між собою: одні біляві, з довгими вусами, схожі на її власних земляків, інші чорні, вузькоокі, з кривими шаблями; дехто розмовляв мовою, яку вона розуміла наполовину, дехто - такою, якої не розуміла зовсім. Тугор говорив з усіма. Він був невисокий, жилавий, не старий і не молодий, з обличчям, яке не запам'ятовувалось, окрім очей. Очей, які ніколи не кліпали, наче дивилися на світ як на товар. Вона не знала, хто він у цьому світі: ватажок, розбійник чи купець. Але вона розуміла: він не любить зайвої крові. Його люди били, коли треба було, і ніколи просто так. Живий бранець – срібло, мертвий - клопіт. Це була його справжня віра. Свій плащ вона розірвала вже першого вечора. Коли їх зупинили на ніч, її відв'язали, щоб справила потреби, і вона, повернувшись спиною до стражника, відірвала від поли довгу смужку й, ніби поправляючи одяг, шпурнула на гілку. Потім відірвала ще. Це була дурниця: ніхто не знав, чи знайдуть, чи побачать, чи взагалі за ними йдуть. Але руки мусили робити що-небудь, бо інакше голова наповнювалась страхом. «Я не знаю, чи вони за нами йдуть», - сказала вона собі. І відразу ж: «Вони йдуть. Обов'язково». Вона не говорила, що вона княжа донька. Коли Тугорів помічник, широкоплечий, мовчазний, з вузькими очима, на ім'я Берк, спитав, хто вона, вона відповіла, що служниця. Берк подивився на її руки, чисті, без мозолів, і нічого не сказав. Другого вечора, коли їм дали по ковтку води, вона стала навколішки, нібито щоб пити, а насправді щоб поклонитися землі. Вона не мала молока, не мала глечика. Мала лише воду. Вона вилила три краплі на землю й прошепотіла те, чого навчила її бабуся, коли вона була ще дівчинкою: слова до тих, хто живе під землею й береже коріння трав.
«Ви не маєте імен у цій землі, - сказала вона мовчки. - Але ви під нею. Допоможіть тим, хто йде по мене. Допоможіть не втратити сліду».
Хтось різко смикнув її за мотузку, і вона випростала спину. Земля мовчала, але вона й не чекала відповіді. А потім вона зрозуміла, що Тугор знає, хто вона. Це сталося на закраїні лісу. Вона сиділа з іншими бранцями на землі, зв'язана за лікті, коли підійшов Тугор. Він ішов повільно, тримаючи щось у руці, і коли зупинився перед нею, вона побачила, що це її срібна застібка від плаща, яку в неї забрали ще в першу ніч. Пальці в нього були довгі й сухі, нігті чисті.
 - Як тебе звати?
 - Любава, - відповіла вона. - Я служниця.
 - Служниця, - повторив він. Голос у нього був тихий, майже ласкавий. - Служниці не носять такого срібла. - Він повернув застібку на долоні, показав їй. На внутрішньому боці, дрібно, ледь помітно, було вибито знак: лоза з трьома гілками. - Я знаю цей знак. Я продавав людей торговцям, які знали його. Це печатка Бранислава з племені білих хорватів.
Вона мовчала. Усередині у неї все похололо.
 - Я мав би здогадатися одразу, - сказав Тугор. - Усі твої люди дивляться на тебе, коли думають, що я не бачу. Коли їм дають воду, вони подають спершу тобі. Це дрібниці, але дрібниці - це все.
Він нахилився. Вона відчула запах кінського поту, диму й чогось іншого, гіркого, чужого.
 - Ти не підеш в Ітіль разом з іншими. - Він усміхнувся самими губами, очі не змінились. - Для тебе в мене інша ціна. Князі дорожче платять за доньок, ніж купці за рабинь. А влада - кращий товар, ніж срібло.
Він випростався й пішов. А вона сиділа, дивлячись на свої зв'язані руки, і розуміла, що тепер усе змінилося. Досі вона була просто одною з багатьох. Тепер вона була монетою. Тугор знав, що вона дорога. Це означало, що він її збереже. Але також означало, що вона вже ніколи не зможе просто зникнути серед інших. Вона підняла погляд на зорі: їх було багато, холодних, байдужих. На сході, там, куди вони йшли, небо було темніше, ніж на заході. А позаду, десь далеко - її шукали. Вона вірила в це, бо інакше неможливо було йти далі.
Ліс закінчився так само раптово, як починається море. Ще вчора вони продиралися крізь густі зарості, де вдень було темно, наче ввечері, а сьогодні гілля розступилося, і перед ними відкрився степ: безмежний, золотавий, рівний аж до самого небокраю, де земля зливалася з небом у тонку сіру смугу. Вітер гнав по ньому хвилі, схожі на воду, і ковила, висока, срібляста, шелестіла під копитами, мов шовк. Ратибор зупинив коня. Небо було величезне. Він раптом згадав слова, що колись казав сам собі, там, у далекій долині серед білих хорватських пагорбів: «Небо ширше, ніж удома». Тоді він був хлопчиком. Тепер він усвідомив, що ніколи не бачив справжнього неба. Це була не його земля. Тут не було дерев, у яких можна було сховатися, не було знайомих стежок, не було запаху лісу. Було тільки світло, вітер і безмежжя. Він відчув себе малим, як піщинка, і вперше за всю погоню зрозумів, що без Ждана він був би тут сліпий.
 - Не стій, - сказав Волод. - Тут довго стояти небезпечно - видно далеко.
Вони поїхали вперед, тримаючись улоговин, де це було можливо. День минав за днем, а степ не мінявся. Йшли повз давні могили, високі кургани, насипані невідомо ким і коли, на вершинах яких стояли кам'яні фігури зі стертими обличчями. Ждан, проїжджаючи повз них, мовчки схиляв голову. Над головою кружляли яструби. Води було мало: колодязь трапився один раз, і той пересохлий. Слід розпливався. На траві він ледь тримався: ковила піднімалася після копит, і слід зникав майже одразу. Ждан видивлявся із такою напругою, що очі в нього почервоніли, а руки тремтіли від втоми.
 - Тут навіть я сліпий, - признався він на третій день, зліз із коня й сів просто на землю. - Слід є, але я його втрачаю. Вони розділилися на кілька груп, у різні боки. Не знаю, яка з них основна.
Вони зупинилися біля маленького озера з гірко-солоною водою, оточеного очеретом. Коні жадібно пили. Вершники розсипались, обшукуючи берег. Волод стояв осторонь, дивлячись на небо, де вже збиралася темрява. Часу майже не лишалося.
 - Нічого, - сказав Мстислав. - Витоптано, ніби табун прогнали. Це не слід, це суцільне місиво.
Ратибор присів біля води. Хотів напитись, відчував, як пересохло в горлі. Опустив долоню в озеро, і тут його погляд, ковзнувши по очерету, зупинився. Нічого особливого: висока трава, чорні стебла рогозу. Але на самому краю, в низькому пучку осоки, нижче колін, щось було не так. Він нахилився ближче. Три стебла були зв'язані: невеликий вузлик, акуратний, не такий, що робить вітер, зав'язаний чимось тонким і темним. Він обережно торкнувся пальцем, підняв. Волосина. Довга, темна. Серце в нього сильно вдарило.
 - Ждане!
Старий підійшов, нахмурившись.
 - Що?
 - Дивися.
Ждан довго розглядав вузлик.
 - Це дитяча забавка. Або вітер.
 - Ні. - Ратибор говорив тихо, напружено. - Вітер так не в'яже. У нас так в'яжуть на жнивах. Останні стебла, що лишають на полі - Велесова борода. Хто це робить, той просить, аби повторився урожай. А ось поглянь: стебла зігнуті, всі в один бік, на південний схід. Вони не хотіли, щоб ми це пропустили.
Мовчання. Волод підійшов, подивився, потім перевів погляд на Ратибора.
 - Хто міг це зробити?
 - Бранці. Жінка. Тугор не став би зв'язувати трави. А його люди... - Він замовк. - Такий вузол вміють лише ті, хто виріс на жнивах. Сіверянка. Або хорватка.
Ждан довго мовчав. Потім повільно кивнув.
 - Я б пройшов повз, - сказав він. - Двадцять разів пройшов би.
Він не додав більше нічого. Але в голосі старого вперше за всю погоню прозвучало щось схоже на повагу.
 - Південний схід, - повторив Волод. - Підем.
Ратибор піднявся. У руці він ще тримав довгу чорну волосину. Потім обережно сховав її поруч із клаптем плаща й лисичкою. Це вже ставало його ношею: дрібнички, що замінили йому живу людину. Вони йшли ще одну ніч і один день.
Табір Тугора вони побачили надвечір, коли сонце сідало за обрій, фарбуючи степ у кров. Волод, що їхав першим, раптом тихо підняв руку. Усі зупинились. Він показав уперед. Далеко на сході, там, де степ западав у широку улоговину, що поросла вербами, здіймався тонкий димок. Багато димків, розсіяних, ледь помітних. А під ними, в сутінках, ворушилося щось темне. Вони залишили коней у видолинку й поповзли на гребінь пагорба. Припали до трави, і Ратибор дивився. Табір. Не такий великий, як він думав: кілька десятків вершників, коні в загоні з натягнутих мотузок, вогнів небагато, навколо, на відстані, стояли охоронці. А посередині, ближче до води, на землі, купчилися люди. Бранці. Їх було небагато, значно менше, ніж на початку. Але вони були живі. Він бачив, як вони сидять рядами, зв'язані між собою. Він шукав очима. Шукав і не міг знайти. А тоді побачив. Окремо від інших, ближче до вогнища, біля самого намету, сиділа жінка. Спина пряма, коса, перекинута через плече. Навіть здалеку він відрізнив би цю поставу серед тисячі. Дихання зупинилося в нього, як перед стрибком у воду.
 - Вона... - прошепотів він.
Рука лягла йому на плече, важка, твердо, як залізо.
 - Тихо.
Він навіть не помітив, що вже піднявся на коліна. Серце билося так, що, здавалося, чути на весь степ. Він мав мчати туди, просто зараз, нестись, рубати.
 - Ні, - сказав Волод. Не голосно, але в голосі була така сталь, що Ратибор завмер. - Подивись на них: їх чотири десятки, а нас тринадцять. Підеш зараз - вона загине першою.
 - Вони її...
 - Знаю. - Волод дивився йому в очі. - Я знаю, що ти відчуваєш. Але якщо ти кинешся, всі ми ляжемо в траву, а їх уб'ють просто через те, що вони стануть перешкодою. Чекаємо ночі. Тієї години, коли найтемніше. Тоді підем.
Ратибор повільно видихнув. Вперше в житті він розумів, що значить стримати власні руки, коли всередині все кричить. Далі пішла спокійна, нелюдська робота. Вони відповзли назад, у видолинок, де чекали коні. Волод зібрав усіх у коло й, присівши, малював пальцем у піску.
 - Ось табір: вода тут, вогнища тут. Сторожів - четверо, може п'ятеро. Мстиславе, ти з двома лучниками знімеш їх першими. Тихо, без жодного звуку. Ждане, ти обійдеш з півдня, до бранців: щойно почнеться, розрізаєш мотузки. Твердиславе, ти зі мною, у лоб. Ратиборе...
 - Я до неї, - сказав Ратибор.
Волод коротко подивився на нього.
 - До неї. Але не раніше, ніж ми проб’ємо їх ряди. - Він випростався. - І ще одне - щити.
Він кивнув на вогнище в ямі, сховане від чужих очей, де від сирого гілля йшов густий чорний дим. Волод зачерпнув жменю сажі й провів нею по щиту.
 - Всі зробіть так. Щити, обладунок, обличчя - нічого не повинно блищати. Заверніть копита ганчір'ям, щоб не чутно було. Все металеве вимастіть сажею. Ми прийдемо, як ніч.
Один за одним вершники робили те саме. Сіверянські щити, розписані червоним, жовтим і білим, чорніли під їхніми долонями. Ратибор вимастив свій щит, потім обличчя, потім лезо меча. Коли він знову подивився на загін, перед ним стояли не люди, а тіні: чорні кінні постаті з чорними щитами, з очима, що тьмяно блищали в темряві. Вершники, у яких не було ні кольорів, ні облич, лише залізо, сталь і суворість. Мстислав якось дивно усміхнувся.
 - Тепер ми схожі на тих, кого ловимо.
 - До світанку, - сказав Ратибор.
Опівночі загін вирушив.
А в таборі, біля маленького вогнища, не спала Велеслава. Це був третій день без сну, а може, четвертий. Вона сиділа, зіщулившись, а Тугор, який останнім часом ніколи не дозволяв їй зникати з очей, спав неподалік, загорнутий у плащ. Табір затих. Тільки далеко в степу вив вітер. Вона дивилась на зорі. Мабуть, уже кілька годин. І раптом помітила, що на небі щось змінилося. На краю неба, там, де південний схил улоговини торкався зірок, повільно здіймалася темрява. Чорна, густа, безшумна. Вона була вищою за землю, і зорі за нею згасали одна за одною, ніби хтось накривав їх плащем. Вона затамувала дихання і пригляділась…Це були вершники. Коли вони ступили на край світла від вогнища, вона розгледіла: чорні щити, чорні коні, чорні люди, і залізо на них теж було чорне, без жодного блиску. Вони виринали з ночі, як духи, без звуку, без вигуку. Вона не бачила обличь. Але бачила, як вони йдуть: рівно, суворо, невідворотно, наче сама ніч підвелася на коней і рушила на табір. Серце її забилось так, що аж у вухах закололо. Вони прийшли. А на вартових, що стояли найближче, вже падала тінь першої стріли.