ЧАСТИНА II. ВОГОНЬ

Велеслава прокинулась не від тиші. Спершу вона не збагнула, що саме її розбудило. Потім зрозуміла: собаки. Цілий вечір їх було чути по всьому торжищу, то в одному кінці, то в іншому, а тепер не гавкав жоден. Намет пахнув вовною й сухою травою, крізь щілину в полотні просочувалося бліде місячне світло, і здавалося, що весь світ затамував подих. Вона лежала й слухала. Десь далеко фиркнув кінь. Десь хруснула гілка. Потім над лугом пролунав тонкий свист, наче хтось розрізав повітря, і щось із глухим стуком вп'ялося в полотно просто над її головою.
Стріла.
Вона ще не встигла закричати, як ніч розірвалася світлом. Спалахнув один віз, потім другий, потім довгий сарай, де торговці склали віск, і луг осяяло таким світлом, наче на землю впало сонце. Запахло розтопленим воском і медом: горіло все, що було цінним і солодким. Забили барила, лунко, мов удари в бубон, а над вогнем, перекриваючи все, лунав крик коней. Так кричать лише коні, що збожеволіли від страху. Вони вирвалися із загонів і понеслися лугом, топчучи намети й людей.
-    Княжно!
Намет розірвався ззовні. Богумир стояв на порозі, без шолома, з мечем у руці, і в червоному світлі його сиві вуси здавалися чорними.
-    До міста! Там ворота! Біжи за мною й не зупиняйся!
Вона схопила плащ і ніж, що ховала під подушкою, і кинулась за ним. Навколо було пекло: люди бігали, падали, хтось тягнув дитину, хтось горів. Вершники, яких вона побачила вперше, виринали з диму по двоє, по троє. Невисокі міцні коні, шапки з лисячого хутра, обличчя, замотані темною тканиною до самих очей, криві шаблі. Вони майже не кричали. Їхні вигуки були короткі й ділові, як у людей, що виконують звичну роботу.
-    Не бити до смерті! - гукав хтось хрипко, ламаною мовою, в якій чулося щось чуже, не слов'янське. - Живих брати! Живі - срібло! 
І вона зрозуміла, що це не просто набіг за конями, вони прийшли за людьми.
До пагорба, де стояло місто, лишалося півсотні кроків, коли Богумир різко зупинився. Попереду, на шляху до воріт, стояли троє вершників. Один підняв аркан.
-    У воду! - крикнув Богумир. - До очерету, княжно!
Вона побігла. Позаду почула брязкіт зброї, короткий вигук і глухий звук, який потім довго снитиметься їй: звук, з яким падає людина. Вона не озирнулася, вона не мала права озирнутися. Під ногами хлюпнула вода, холодна й чорна, очерет схилився навколо неї, сухий і колючий, і на мить їй здалося, що вона сховалась. Аркан упав їй на плечі раптово, ніби ніч скинула на неї мокру мотузку. Її ривком смикнуло назад, вона впала, ковтнула каламутної води, і чиясь рука схопила її за косу. Вона не пам'ятала, як витягла ніж. Лезо прорізало чиюсь долоню, хтось хрипло вилаявся, але другий наздогнав, і пальці, жорсткі, як залізо, вибили ніж із її руки.
-    Цю не чіпай, - сказав голос. - Видно по плащу: за таку дадуть добре.
Її зв'язали й закинули поперек сідла, як мішок. Вона бачила тільки землю, що пливла під копитами, червоні відблиски на траві й чужі чоботи в стременах. Потім кінь повернув, і вона побачила луг – весь він палав. А від воріт міста, яскраві від смолоскипів, вже висипали сіверяни: десятки людей з мечами й списами, злі, розгублені, запізнілі.
Вершники вже зникали в лісі. Вони пішли швидко й дружно, наче розчинились у ночі. На краю луга вона побачила Велесів камінь. Він лежав у траві, обернений набік, дари розкидані, а мед із заглибин лився на землю, чорний у темряві. «Вранці, - подумала вона. - Біля каменя, коли ще буде туман». Ранок вже настав, тільки туману не було, а було лише світло пожежі. Ліс зімкнувся над нею, й вогні торжища зникли за деревами.
Спершу Ратибор подумав, що то зоря. Вони виїхали з Дубівки ще затемна, давши коням лише короткий перепочинок. Суперечку влагодили ще до півночі, при вогнищі: одна сторона віддала гроші, друга, відпивши меду, махнула рукою, і все скінчилося до смішного швидко. До ранку Ратибор їхав мовчки, і тільки в голові в нього, крізь стукіт копит, дедалі гучніше повторювалося: «Вранці. Біля каменя». Небо попереду було червоне. Не там, де має сходити сонце, а нижче й ближче, і колір його був неправильний: брудний, із чорними пасмами.
-    Це не зоря, - сказав Мстислав.
Ніхто більше нічого не сказав. Вони погнали коней. Вони побачили їх ще на дорозі: людей, що тікали назустріч: жінки з дітьми, старі, босі, обгорілі, всі з обличчями, на яких застиг один і той самий вираз. Ратибор схопив за плече чоловіка, що ледве переставляв ноги.
-    Що сталося?
-    Вони прийшли вночі... Спалили все... Вершники...
-    Що з хорватами?
Чоловік дивився на нього порожніми очима.
-    Частину забрали.
Ратибор не пам'ятав, як опинився на лузі. Те, що він бачив, не вкладалося в слова. Торжище, яке ще вчора гуло, як вулик, перетворилося на згарище. Дим стояв стовпами, тліли дерев'яні помости, валялися пошматовані вози, розбиті горщики, обвуглені шкури. Коні, що вціліли, стояли, тремтячи, на краю луга. Люди ходили між уламками, ніби розшукуючи сліди власного життя. Двоє чоловіків несли чиєсь тіло, прикривши його плащем. Він знайшов табір білих хорватів. Те, що від нього лишилося: напівспалені намети, перекинуті вози, закривавлена трава. Богумир лежав на спині біля самої води, з мечем у руці, а навколо нього, в траві, лежали ще двоє чужих, із замотаними обличчями. Старий воїн вмер, захищаючи когось. Ратибор не мав сумніву, кого. Він пройшов далі, уважно, як ходять по слідах звіра. Намет Велеслави стояв розрізаний. Там, де вона лежала, траву втоптано, на землі перекинута діжка. Він присів. Серед обривків полотна, у вимоїні від копита, поблискувало щось маленьке. Він підняв. Лисичка, бронзова лисичка на розірваному шнурку, ще тепла, наче вона ніколи її не втрачала. Ратибор довго стояв, стиснувши її в долоні. Потім обережно сховав за пазуху. Нічого магічного не було в цій дрібничці. Просто тепер він знав: вона була тут. Збоку щось блиснуло. Він нахилився й витяг із попелу стрілу, не спалену, бо вона втрапила в мокру землю. Наконечник тригранний, довгий, оперення чорне. Не сіверянська, не лісова.
- Ратиборе, - гукнув Твердислав.
Він підняв голову. Твердислав стояв біля розбитого воза, блідий, зі стиснутими щелепами, в очах горіло щось нове, чого Ратибор ніколи в нього не бачив.
- Біля цих возів лежить дев'ятеро наших, - сказав Твердислав. - Дев'ятеро. Вчора з нами пили мед. Одного я знав змалку.
- Знаю.
- Я їх розірву. Кожного, поодинці, власними руками.
- Знайди спершу.
- Знайдемо, - Твердислав випустив повітря крізь зуби. - І тоді вже не питай мене, чи розірву.
Ратибор не відповів. Він пішов до краю луга, до того місця, де вчора вранці, у тумані, хтось мав на нього чекати. Камінь лежав обернений набік, мед із заглибин стік у землю, а дрібні дари, шматочки воску й зерна, були розтоптані чужими копитами. Він довго дивився на цей камінь. Потім покликав Мстислава, і вони вдвох навалилися й поставили його на місце.
Святобор прибув на місце, коли сонце вже піднялося над лісом і виставило напоказ усе, що вночі приховувала темрява. Він був кремезний, із сивою бородою, заплетеною в дві коси, з важкими, розважливими рухами людини, що звикла відповідати за інших. Ішов він, не поспішаючи, між попелом і трупами. Усі, хто траплявся на його шляху, мовчки розступалися. Біля обвугленого воза він зупинився, довго дивився на мертвого купця, потім присів і закрив йому очі.
-    Скільки? - спитав він, не обертаючись.
-    Двадцять одна душа нашої землі, княже, - сказав Волод. - Одинадцятеро вояків. Решта торговці й жінки. Хорватів - дев'ятеро мертвих і п'ятнадцять забрано. З наших забрано сорок чоловік. Коней розігнали, з півсотні забрали. Товарів узяли, що змогли підняти. Хорватів... - Волод затнувся. - Серед забраних княжна.
Святобор повільно підвівся. Бранислав стояв поруч, закутаний у заплямований кров'ю плащ. Рука в нього була перев'язана ганчіркою, обличчя сіре. Він не кричав і не плакав. Він просто дивився на попелище, де вчора розбили його намети, і в цьому мовчанні було щось страшніше за будь-який крик.
-    Святоборе, - сказав він нарешті глухо. - Мені потрібно їхати.
-    Ти поранений.
-    Моє військо стоїть за день дороги звідси. Дві сотні мечів. Я приведу їх. Ти дав слово, що на твоїй землі мої люди будуть у безпеці.
-    Я дав слово, - сказав Святобор, і в голосі його не було виправдань. - І я його зламав. Своїм безсиллям. Тому слухай мене, Браниславе. Волод піде за ними сьогодні. Ще до полудня. Ти поїдеш по своїх, але моя дружина не чекатиме. Ми наздоженемо їх раніше, ніж вони дійдуть до степу.
Бранислав мовчав довго, потім повільно кивнув.
-    Повернись із нею, - сказав він. 
Він сів на коня тієї ж миті, і Ратибор, що стояв за кілька кроків, побачив, як тремтить рука в князя, коли той брав повід. Потім князь поїхав на захід, не озираючись. Святобор обернувся до своїх.
-    Хто це був?
Волод мовчки простягнув йому стрілу, ту саму, що знайшов Ратибор.
-    Тугорова робота, княже. Це його знак. Чорне оперення і трилопатний наконечник – Ждан впізнав одразу.
Старий слідопит, що стояв осторонь, схилив голову.
-    Я казав, - тихо мовив він. - Птахи. Тільки дивився не в той бік.
-    Тугор, - повторив Святобор, наче пробував це ім'я на смак. - Той, що ходить по порубіжжю. Говорять, він служить хозарам.
-    Каган його не визнає, коли йому вигідно, - сказав Волод. - А коли вигідно, платить. Він торгує людьми. Ходить по межах, шукає, де слабко. 
-    Тут було слабко, бо я був певен, що в мирні дні ніхто не посміє. - Святобор стиснув зуби.
Він змовк, оглянув згарище й коротко виніс присуд.
-    Володе, збери загін, наздожени їх, звільни полонених, поверни все, що вони забрали, і покарай тих, хто це зробив. Не Хозарію, чуєш? Не через цей луг ми починатимемо війну з каганатом. Нам потрібен Тугор і його люди. Вони, і тільки вони.
-    Так, княже.
-    Візьми кого вважаєш за потрібне.
Волод навіть не замислився.
-    Ратибор, Твердислав, Мстислав. Ждан, якщо погодиться. Ще вісьмох досвідчених.
Ратибор стояв мовчки. Святобор глянув на нього, і Ратибор з подивом побачив у цьому погляді розуміння. Князь, мабуть, знав. Не те, що знав він, але щось близьке.
-    Іди, - сказав князь тихо.
Перед виходом вони піднялися на капище. Воно стояло на пагорбі над містом, там, де старі дуби утворювали коло. Посередині здіймався потемнілий дубовий стовп із грубо витесаним ликом, а довкола горіли вогнища. Їх було вісім, кожне в своїй ямі, і ніколи не дозволялося їм згаснути. Старший з волхвів, худий, мовчазний чоловік у білій сорочці, вже чекав. Він нічого не питав. Він бачив дим із вершини пагорба. Тринадцятеро вершників стали півколом. Волод виступив уперед, зняв шолом, поклав на землю меч і сокиру. Волхв подав йому чашу з медом. Волод вилив на землю три краплі, потім зробив ковток.
-    Перуне, - сказав він. - Господар грому, покровитель тих, хто тримає зброю! Ми йдемо по сліду крові. Ми просимо тебе дати нам перемогу. Ми просимо дати нам правду в руці й міцність у ногах. Нехай меч не зрадить, а кінь не спіткнеться. Нехай ми повернемось, і ті, кого ми шукаємо, повернуться з нами.
-    Нехай буде так, - відказали вершники.
Один за одним вони підходили до стовпа, клали руку на руків'я меча й промовляли своє. Одні тихо, інші голосніше. Твердислав присягнув гнівно й коротко. Мстислав так, ніби просив про щось дрібне й особисте. Ждан торкнувся стовпа долонею й прошепотів, як зі старим знайомим. Ратибор підійшов останнім. Він поклав руку на меч, а іншою, не помітно для інших, торкнувся грудей, де лежала бронзова лисичка.
-    Перуне, - сказав він. - Я прошу не за себе. За ту, що зараз там, де темно. Не дай їй зневіритись.
Вогонь у найближчій ямі раптом спалахнув вищим язиком, хоча вітру не було. Волхв подивився на нього довго й нічого не сказав. Вони спустилися з пагорба, осідлали коней і виїхали з воріт міста. Над луговиною ще стояв дим. Позаду, на валу, мовчки стояли люди, дивилися їм услід і не махали руками. Вершники пішли на схід, по сліду, що вів у ліс.