Глава 10

     У суботу зранку, за день до приїзду Енні, Керрі з огидою дивилася на свій сніданок. Дивлячись на вафлі, що плавають у липкій калюжі сиропу, вона все відчувала запах металу.

—   Мам, — простогнала вона. — Справді, я не можу їсти.

—   Люба...— голос матері звучав лагідно, але наполегливо. — Постарайся. Ти вже декілька днів майже нічого не їсти. Не знаю чим ти засмучена, але треба знову починати їсти.

—   Вибач, мамо, я не голодна, — у голові Керрі досі клубився її сон. Вона нічого не могла вдіяти, щоб виштовхнути його із пам’яті.

Мати не стала сперечатися.

—   Гаразд, — видихнула Дін. — Забудемо вафлі. Тоді поговори зі мною. Іноді від цього стає легше, — вона заспокійливо усміхнулася.

     Раптом погляд Керрі впав на аркуш паперу, що лежав на краю столу. Вона потягнулася за ним і звела брови. Недбало та криво на ньому було зображено доволі умовний малюнок. Проте від цього їй стало ніяково. Посеред кімнати на стільці сиділа жінка, заховавши руками обличчя.

     —

—   Це черговий мій «витвір мистецтва» під час розмови по телефону, — пояснила мати. — Іноді це відбувається мимовільно і ніколи не очікуєш що вийде, — додала вона з іронією.

—   Хто натхненник? — глузливо поцікавилася Керрі.

—   Твоя тітка, — беземоційно відповіла Дін.

     Обличчя дівчини похмурнішало.

     Раптом у неї в кишені завібрував телефон. Нове повідомлення з’явилося на екрані. Відкривши його, обличчя дівчини виразило гримасу подиву і роздуму, згодом змінилося на дивну усмішку.

***

     Через гупання колонок Керрі не могла зосередитися на власних думках. Якщо в коледжі саме так розуміють «весело проведений час», то дуже дякую, натомість вона б охочіше взяла якусь гарну книгу, чашку білого чаю та примостилася десь у затишному куточку веранди.

—   У мене відчуття, ніби стереосистема в моїй голові, — крикнула вона Дену, що наближався до неї.

—   Ага! — прокричав той. — Хіба не чудово?

   Відчуття, що невдовзі приїдуть копи, щоб розігнати цю вечірку, підкрадалося щохвилини сильніше. Навряд чи будинки, що знаходяться поблизу берега озера, витримають таку гучність.

   Ден обернувся дивлячись на водяну гладь озера, що відбивало місяць та ніжне рожеве забарвлення неба. Довкола юрбились абітурієнти. Погляд Керрі зупинився на пластичній, особливо добре рухливої блондинки з довгим волоссям.

          Анна. Сусідка Емми з будинку навпроти.

   М’яке світло лампочок, натягнутих між деревами, освітлювало обличчя гостей. З водойми подув прохолодний вітер, і зараз дівчина тішилася, що надягла джинсову куртку. Хоча за декілька метрів розташувалося багаття, поруч з яким з’юрмилось декілька людей.

   Керрі переминалася з ноги на ногу, оглядаючи присутніх. Раптом її погляд зустрівся з хлопцем, що стояв біля столу з напоями. Він був одягнений у світло-сірий светр і темні джинси. Його темні очі свердлили її. Виглядав невимушено, але стриманим. Він як і Керрі стояв, спостерігаючи з боку.

—Знаю, це трохи хаос. Але я думав тобі буде корисно розвіятись.

—Так, однак я трохи почуваюся не на своєму місці, —вона склала руки на грудях.

—Не переймайся, тут усі трохи не на своєму місці. —  Розважайся, я скоро повернуся, — вигукнув Ден, якщо щось потрібно звертайся до Джеймса, мого брата.

—   Твій брат на цій вечірці? Я його ні разу не бачила.

—   Ти ж знаєш у нього проблеми із серцем, тому він рідко виходить з дому. Він трохи сором’язливий, — усміхнувся хлопець .

  Незабаром Ден зник, і дівчина залишилася одна серед незнайомців. Керрі хотіла знайти та познайомитися з Джеймсом.

  Після ще кількох хвилин свердління поглядом, дивний хлопець почав рухатися у її бік. Вона одразу зніяковіла. Їй хотілося зникнути разом із Деном. Коли незнайомець вийшов на світло, його темні очі набули блакитного кольору. Він підійшов до Керрі, нервово посміхаючись.

—Привіт, ти напевно Керрі, так? — тихо привітався хлопець, тримаючи в руках два червоних стаканчика.

Очі дівчини розширились від подиву, але за мить вона збагнула.

—А ти здається Джеймс, брат Дена?

—Все правильно.

   З’явився пластиковий стаканчик, від якого віяло сильним запахом алкоголю.

Керрі принюхалася, і їй забило подих.

—Що це?

—Сидр. Не знав що ти захочеш, і подумав, що це буде універсальний напій.

—Дякую, —сказала Керрі. Обережно пригубила і насилу проштовхнула це питво до свого горла. Певно багнюка із озерною водою смакує краще.

   Вона оглянула присутніх, намагаючись вигадати якусь тему для розмови. Її відвідало почуття парадоксальної ситуації.

—Джей, —Керрі питально глянула на стаканчик. —Хіба тобі можна вживати це?

—Це іронія, правда? Справді, саме завдяки цьому я ще тут. Воно тримає мене на плаву, і допомагає забути про все хоча б на трохи, —відказав він і одним махом випив вміст стаканчика, ніби то була звичайнісінька вода.