Глава 9

         - Як там складання курсової роботи? – питає Дін. - Ти пам’ятає, що вже кінець серпня?

    Керрі тим часом, підперши голову рукою перегортала по тарілці салат із куркою.

    - У мене ще досить часу, - ліниво відповідає вона.

   - Ти так говориш з червня, - жінка піднесла до губ чашку кави. – Я помітила, що ти останнім часом дуже напружена або в чомусь замислена. Усе в порядку?

     - Так, цілковито, - бадьоро відповіла дівчина. 

 - Слухай, ось це ніяк не пов’язано з твоєю схвильованістю? – сказав Едд і протягнув Керрі згорток паперу.

 Зараз вона згадала про записи Кетрін і те що залишила їх на відкритій поверхні, але узявши його насупила брови і вдала що нічого про це не знає, мовляв, можливо це старий запис із щоденника її подруги, який дивним чином опинився у неї.

  Після, Керрі підвелася зі стола і попрямувала до дверей.

    -Керрі, я хочу щоб ти знала, що я завжди поруч і ти можеш на мене покладатися, я підтримуватиму тебе навіть якщо ти не готова поділитися своїми турботами, - Дін Палмер вискочила із-за столу та підійшла до дівчини, обійнявши її. – Але також важливо, щоб ми були чесними один з одним. Я завжди готова слухати тебе і розуміти.

     - Дякую, мамо. Я ціную твою підтримку, проте у мене все гаразд. Правда.

  Керрі увійшла до себе в кімнату. За жовтими фіранками вже сутеніло і на небі вже з’явилися рожеві, оранжеві та фіолетові відтінки. Електронний годинник, що стояв на комоді мигав цифрами: 20:21.  Вона узяла із комода щоденник Кетрін Маккінез і прилягла на м’яку ковдру. Відкривши його з іншого боку, натрапила на текст, ніби написаний швидко і нервовано:

     Сьогодні я відчуваю, ніби усі дивляться на мене. Вони знають, що щось не так з моєю головою. Але ж я почуваю себе цілковито в порядку. Чому не можна просто залишити мене на мирному покої? Мої думки не дають мені спокою. Вони постійно обурюються і кажуть, що вона - загроза. Можливо це не правда, але вони не дають мені зробити вибір, переслідуючи на кожному кроці, як тінь. Почуття не покидають ніде і ніколи. Я боюся, що вони відкриють правду, про те, що трапилося. А що як хтось дізнається? Я  відчуваю, що втрачаю контроль. Але що я можу зробити? А ще, я спостерігаю, як вона росте сильнішою і незалежною. Аби вона могла бути маленькою дівчинкою завжди... Вона стає загрозою, і я повинна зробити все можливе, аби запобігти її впливи. Я знаю, що вона знає. Вона розуміє більше, ніж мені здається. І я не можу допустити, щоб усе пішло прахом. Вона повинна зникнути, перш ніж буде занадто пізно...

     «Надворі сьогодні увечері було похмуро та вже й темніло. Здавалося ось-ось на кам’яних плитах з’являться перші краплі. Крони дерев по той бік виглядали надприродно. Здавалося вони хотіли тікати звідси, але щось міцно тримало їх тут та вбивало з кожним днем дедалі сильніше. Мене веде далі якась жінка. Я відчуваю її холодні і липкі долоні на своїй шиї. Що вона хоче? Чому ми тут? Вона повторює одну фразу:

      -  Твій батько зрадіє, щойно побачивши тебе.

Промовляючи це я гадаю, чи це вона дійсно зловісно усміхається, чи це тільки мені так здається, адже обличчя її я не бачу. Чую тільки голос. Її до болю знайомий голос. І ось нарешті ми зупиняємося перед чиєюсь могилою із дерев’яним христом. Посередині нього — фото. Обличчя чоловіка. Я запитую її навіщо ми тут? На що вона відповідає:

    - Привітайся зі своїм татом, моя люба... Керрі...

Моя шия починає відчувати щось холодне та гостре. Я через біль повертаю голову і бачу прямо перед собою його. Темний силует незнайомця. Якусь мить він нерухомо стоїть. Потім кидається на жінку, що стояла позаду мене і міцно тримала мене за шию, кидає її на сиру землю і тримає її обома руками. Вона пручається, а він кричить «УТІКАЙ». Я одразу відчуваю неймовірне полегшення. Притискаю свою долоню до рани на шиї. Одне мене не відпускає — земля. Вона міцно тримає мене, як ті дерева, якби я не намагалася поворушитись. Тут я залишуся назавжди...

     Керрі різко здійнялася на ліжку з глибокого сну. Її серце билося так, ніби ще досі перебувало тому жахливому місці. Проте зараз вона сиділа в темній кімнаті, в яку ледь потрапляло сіре сяйво місяця, і дерева, що оточували ганок, яких Едд не наважувався спиляти, відкидали мерехтливі тіні на приміщення. Вона відчувала, як холодний піт звільнявся з її лоба, а дихання ставало плавніше. Годинник повідомляв пів на другу ночі. Останнє про що пам’ятала дівчина до того як заснути — щоденник. А точніше текст. Зараз він не міг покинути її розум. Слова вигукували в голові, і Керрі здавалося, ніби вона постійно чує голос. Це було жахливе відчуття. Не менш жахливим було ще одне відчуття. Знову. Вона знову чула, як хтось раптом нишпорить посеред ночі у неї під вікном. Це було вже удруге. Прислухавшись уважніше, упевнилася, що їй не здається. Надворі знов хтось розмовляє. Той хтось можливо навіть спостерігав за нею. Але то був не детектив. На своє виправдання він сказав, що був поза містом в ту ніч, і сенсу ставити запитання про те, чи то ходив він не було. Тоді хто? Це питання, ніби висіло перед очима. Якщо Керрі розповість про це батькам, то вони точно поведуть її до психолога. Вона все швидко обміркувала і одразу прийняла рішення. Тверде наполегливе рішення. Дівчина зіскочила з ліжка, взяла зі столу чорний капелюх та оглянула його. Потім одягла собі на голову. Обережно і тихо прослизнула до передпокою. Підходивши до дверей відчувала як прискорюється пульс і притулила вуха. Вона чула чиєсь приглушене бурмотіння. Керрі гадала як би їй беззвучно привідкрити вхідні двері та зазирнути надвір. Вона вагалася чи не піти їй просто до спальні? Незнайомець може бути небезпечним. Що можна вдіяти проти нього? А якщо це той хто слідкував за ними у будинкові, а потім зник у кущах? В цей момент її тремтячі руки повернули дверний замок і він своїм клацанням прорізав тишу, що нависла у передпокої. Тоді дівчина потягнула униз ручку і двері почали утворювати дедалі більшу щілину між одвірками, відкриваючи за собою ганок, який потопав у океані темряви, а сам ледве підсвічувався тьмяним світлом вуличного ліхтаря над дверима. Керрі взула чорні уггі і протиснулася на дерев’яну підлогу веранди. У лице вдарила свіжа, серпнева прохолода. Надворі було неймовірно тихо і зараз хотілося залишитися тут до ранку, а не повертатися у задушливу, спекотну кімнату. Вона зробила глибокий вдих і її спокій і розслаблення, змінила тривога і напруження. Зазирнувши за ріг, дівчина помічає тінь. Потім чує знайомий, хоча і стривожено—спотворений голос.