Глава 8

     Коли Керрі підійшла до сходів, то помітила те, що не помітила уперше. Невеликий вузький прохід праворуч сходів. Очевидно він неспроста. Вона проминула його і опинилась перед низькими дверями ліворуч. Прямо під сходами розташувалась комірчина чи щось таке. Дівчина оглянула двері, і здається її плани змінились. Ті були розбухлі від вологості, виглядали старими і виготовлені із темного дерева. Або двері було замкнено з того боку, або ж заклинило замок. Керрі навалилася на них плечем, тоді ще раз і ще раз... За третім поштовхом, на диво, двері піддалися, і звідти потягнуло неймовірним холодом, смородом старовини й гнилизни. Коли вона посвітила у темряву, там виявилося зовсім не те чого очікувала Керрі. Це був підвал. Сходинки вели у порожнечу.

     - Агов, ти щось знайшла?

   Керрі підскочила й обернувшись побачила перед собою Дена. Вони ледве удвох вміщувалися у вузькому проході.

     - Вибач, не хотів тебе налякати.

     - Ось це, - відповіла вона.

     - Ти ж не збираєшся спускатися туди?

    - Ми ще майже нічого не знайшли, - дівчина посвітила в бік сходів. - Присягаюся, там унизу є цілий поверх. Я хочу подивитися куди що там. Сходи виглядають непогано. - Керрі обережно поставила ногу на верхню сходинку і перенесла на неї вагу тіла. - Бачиш? Досить міцна.

     - В такому разі я піду з тобою, - сказав Ден.

 Вони почали спускатися униз, перевіряючи та освітлюючи кожну сходинку перед тим, як на неї ступити. З кожним кроком посилювався запах цвілі. Керрі затулила носа рукавом. Сходинки все ще не закінчувалися, а підлогу підвалу не було видно. Дівчина подумала, що зможе знайти тут щось більше ніж папери та фотографії.

      - Ти щось там знайшов? - запитала вона.

     - Тільки якщо старий мотлох. Я не помітив жодних слідів так би мовити зниклої дівчини, - зауважив Ден. - Як думаєш, детектив впевнений що це будинок Маккінез?

  - Мабуть, після її зникнення вони переїхали, - припустила Керрі. - Я можу зрозуміти, чому вони вирішили залишити все в минулому і жити далі.

     - Або сама ж Кетрін.

 Спустившись донизу, вони посвітили навсібіч телефоном і побачили туристичний ліхтар з ручкою, що стояв на старому занедбаному ящику. Керрі натиснула на кнопку і видихнула, коли в скляній колбі замиготіло світло, наповнюючи підвал тьмяним, теплим мерехтливим сяйвом. В повітрі мерехтіли пилинки. Старі коробки були розкидані по всьому приміщенні. Канапа і крісло (чимось схожі на ті, що були на другому поверсі)  вкриті білими простирадлами і стояли поруч з низьким столиком.

     - Подивись, - Керрі узяла запилюжену рамку на столі, в якій через скло виднілося біле тло. - Речі в коробках спаковано, ніби для переїзду, - вона відклала її й наблизилась до великого дерев’яного ящика, що вкритий шаром пилу та павутиння.

     Ден оглядав шухляду, яка розташувалась біля крісла. Вона виглядала зношеною і дерев’яний корпус трохи витертий.

     - Здається, це тещо треба, - вигукнув Ден, тримаючи у руках звичайний ключ. Він підійшов до скрині, поставив на підлогу ліхтар і вставив ключ у замок. Прокрутивши ключ, замок, на диво піддався і Керрі почула тихе клацання. Вони  підняли важку гладку поверхню з пронизливим скрипом. Хмаринка пилу піднялася уверх, а простір заповнив запах старого цвілого дерева. Керрі та Ден зазирнули усередину, присвітивши телефонами. Їм забило подих. 

     - Що? - промовив Ден. - Це так дивно виглядає.

  Десь третину ящика заповнили пожовклі  та  відволожені папери. Поверх них знаходився антикварний латунний канделябр. Поряд лежав досить обшарпаний  записник. Керрі узяла його й дмухнула на обкладинку. З поверхні здійнялась у повітря хмарка пилу, виблискуючи на світлі. Відкривши першу сторінку, вони помітили текст, наведений кривими закарлючками.

Учора і сьогодні вранці цілий день дощило. Я припускала, що тут восени буде тепло, однак дні виявилися похмурими й холодними, а дощ здається ніколи не припиняється. “Нічого у мене не залишилося, - думаю я, дивлячись у вікно, - нічого крім жахливих вируючих у голові образів.” Остання надія згасла у моєму серці. Протягом останніх декількох днів я не промовила жодного слова. Коли я заплющую очі, то згадую що я втратила. Сім’ю. Любов. Дім. Це все чого я прагнула й потребувала. Поки не стало занадто пізно, я цього не усвідомлювала...

Текст різко обривається. На наступній сторінці геть порожньо. 

     - Здається це щоденник, - сказала Керрі. - Навіть здогадуюся чий.

  Також там  у скрині був стос невеличких світлин, перев’язаних мотузкою. Кинувши око на перше, де чоловік одягнений у чорне стоїть з маленькою дитиною на руках посеред могил і хрестів, Керрі засумнівалась чи хоче бачити інші. Проте цікавість перемогла і вона тремтячими руками розв’язала мотузку. Далі жінка, що тримає в руках оленячу голову з рогами. Вони обидва дивилися зловісно. Ще якась особа у якої поспіхом або навіть роздратовано замальоване обличчя.

     Вона відклала ці речі. Ден тим часом оглядав свічник.

     - Що такого в цих штуках, що їх так багато в цьому будинку? - запитав він.

     У Керрі підскочило серце, коли вона помітила на ніжці канделябра відбитки. Декілька темно - багряних відбитків на блискучому металі. Хтось узяв його закривавленими пальцями. Дівчина одразу згадала свій сон і в неї пробіг мороз по тілу. Невже тут дійсно сталося вбивство? Це звісно може бути віск, проте... Вона круглими очима глянула на Дена. Той спокійно подивився на неї, ніби не помічав того.