Глава 7

     Те, що тільки-но прочитала Керрі, не викликало у неї аж ніяких емоцій. В цьому листі, очевидно не має ні початку ні кінця, тому зрозуміти про що хотів сказати автор - неможливо. Майже не можливо. Хоча не скидалося на те, що папір вирвали з якогось записника. Залишається питання, чи це якось пов’язано з місцем де вона його знайшла. Минулими мешканцями в тому будинки були Маккінез, проте вони не єдині, останні, але не перші хто б міг це залишити. Той, хто це писав була жінка. Може й випадково або просто схожий, але почерк нагадав той, що був у посилці.

     Керрі підвелася й пройшовши через коридор, увійшла в свою кімнату. Там на стіл вона поклала лист, три світлини та записку з посилки. Схилившись на столом й обпершись руками, вона намагалась збагнути чи є в цьому зв’язок, крім почерка. Або це ж просто сміття, яке давно треба було викинути. Згадавши свій сон у лабіринті, дівчина припустила що в реалі це міг би бути будинок Маккінез. Чоловік, тоді уві сні тримав щось у руках, напевне саме цю саму записку. Дивно, але її Керрі знайшла теж за портретом чоловіка. У неї пройшов мороз по тілі, коли вона гадала чи раптом то не одна людина? Якби я бачила його лиця. Все більше й більше запитань наповнювали її розум. А якщо таємниця смерті Емми та в цілому її сім’ї набагато серйозніші, ніж здається на перший погляд? Або навіть ще когось. Тих, хто до них відносився. Якщо, навіть дуже дивно...

***

     Чим ближче підходила зустріч з Деном, тим більше вона думала й стресувала. Керрі стояла дивлячись у вікно. В блідому світлі місяця гойдалися гілки старого клена. Вона вже переодягнулася в нічну сорочку. Попри цих всіх питань, Керрі думала, що їй доведеться завтра почути. А чи готова вона до тої інформації? Чому він одразу не сказав те, що хотів, коли вони йшли по вулиці? З Кетрін Маккінез теж саме.

     Укутавшись у ковдру (їй так було затишніше) вона лягла на спину й дивилась на стелю. Заплющивши очі, влаштовувалась зручніше і відчувала, як розслабляється тіло. Дівчина гадала, що через думки, їй не легко вдасться заснути, проте навіть не помітила, як поринула в сон.

     Темний силует чоловіка, сидів у темряві навпроти цегляного каміна, в якому палало вогнище. Керрі дивилася на нього зі сторони й не могла роздивитися обличчя. Вони знаходились на другому поверсі будинку Маккінез і дівчина спостерігала, наче у фільмі (тільки набагато реалістичнішому), як сходами піднялася Худа, струнка постать. То була жінка з коротким каштановим волоссям. Вона підійшла до чоловіка.

    - Як гадаєш, так буде ліпше? – запитала жінка.

    - Упевнений, - відповів той низьким голосом, який Керрі вже чула в лабіринті. – Упевнений, що ненавиджу тебе! - крикнув чоловік.

     Незнайомка взяла обома руками важкого канделябра з багряними свічками, що стояв на каміні. Тоді замахнулася над головою чоловіка й щосили вдарила. Незнайомець звалився зі стула, впавши на підлогу. З голови у нього текла густа темна рідина. Жінка випустила з рук свічника, а Керрі в цю мить закрила очі руками.

    ***

     Зрозуміло одне, що сновидіння вийшли на новий рівень. Цього разу додалася жінка, а той чоловік не гнався за Керрі. Однак вона не бачила ні того, ні іншого обличчя. От ніби його зовсім не було. Дівчина могла заприсягтися, що вони сто відсотків знаходилися у будинку її подруги. І, ймовірно це могли бути її батьки, яких Керрі ніколи не бачила. Цей сон виглядав, як спогади минулих подій, що вже колись відбувалися в тому будинку. Проте вона ніколи не бачила цього і, найімовірніше, що це вигадала її свідомість. Але Керрі розмірковувала про що вказувала та розмова між чоловіком та жінкою. Дивніше було те, що відбулося далі. Дівчина знала, як загинув батько Емми, проте після цього сну вона засумнівалася чи дійсно то була автокатастрофа?

***

     О третій вона зустрілася з Деном напроти ресторану “Енчілада”, що розташувався між точкою обслуговування комп’ютерів та крамниці меблів. Власниця проживала з Керрі на одній вулиці й завжди казала, що якщо місцеві їм не “підсоблять”, то на наступний рік тут буде книжковий магазин.

  Коли вони увійшли всередину, за стійкою адміністраторки залу стояла молода жінка з довгим чорним волоссям, вона мала на собі чорний піджак поверх білої блузки та чорні брюки. Вона усміхнулася Дену, що зайшов перед Керрі, тоді, опустивши очі ухопила два меню.

     - Дозвольте я проведу вас до столика.

Вони йшли, а Керрі роздивлялася декор. Їхня сусідка непогано попрацювала над інтер’єром. Помаранчеві стіни були розписані кактусами, гітарами та кольоровими сомбреро. Ще їх прикрашали гобелени з традиційними мексиканськими сюжетами. На одній висіли   великі годинники у вигляді сонця.  З гучномовців під стелею грала мексиканська музика. Зала виглядала великою, але всередині Керрі побачила три пари та дві групи з трьох людей.

     - Ось, ваше місце. Невдовзі до вас підійде Анна, - потім вона пішла.

     - Я ж говорив, що я все літо був вдома, - почав Ден.

     Керрі кивнула. Вона вже плекала варіанти того, що скаже Ден, проте нічого не приходило в голову.

     - Якось я переглядав старі забуті речі в коморі, і знайшов...

     - Пил та павутиння? - кинула дівчина.

   -  І це теж, - підтакнув він. - А взагалі-то старий альбом с фотографіями.

     - Ну, гадаю в кожного є такий скарб в коморі що тут такого незвичного? - насмішливо сказала Керрі. - Скажи чесно, ти просто хотів тут посидіти, але не знаходив нагоди?