Глава 5

   - Це кепсько закінчиться. – Керрі вкотре озирнувшись коридором, неквапливо поставила ногу на сходинку. Вона почала підніматися сходами і чула тільки власне дихання і тихе відлуння своїх кроків. Було помітно сліди чужих ніг, що роками ходили по них і закарбувалися на дерев’яних дошках.   

 - Одразу ж зрозуміло, що це покинутий дім. – впевнений приглушений голос Дена, линув десь з другого поверх.     

 - Ти це визначив по відчиненим дверям? – крок за кроком під ногами скрипіли дерев’яні половиці.     

    - СТІЙ! – стривожено крикнув Ден десь поблизу, коли Керрі і другий поверх розділяло декілька сходинок, а його голос напевне було чутно до самого кінця коридору, розносячись ехом в порожньому просторі. – Ти не повіриш. Тут другий поверх.    

   Серце Керрі, стрибнуло від несподіваного звуку, проте вона добре знала Денові жарти, які він постійно застосовував, а потім супроводжував глузливим сміхом.

    Раптом сходи різко завернули ліворуч й одразу Керрі зустрів запах запилюжених старих меблів. Коли дівчина стала на підлогу другого поверху, вона побачила перед собою невелике темне приміщення з низькою стелею, радше схоже на горище, що не мало жодного, бодай якого-небудь вікна. Ден склавши ногу на ногу, сидів на м'якому пошарпаному дивані по праву сторону, по боках якого розмістилися пара не менш пошарпаних крісел. Керрі спостерігала, як він, освітлюючи ліхтариком стіни, пильно вивчав кімнату. На протилежному кінці, стояв камін, що займав майже весь периметр стіни. Старий, виготовлений з каменю, вкритий шаром пилу, має грубу текстуру та залишає відчуття давнини в кімнаті.

     - Хм. Часом мені здається, що це твій будинок і ти все тут знаєш. – Керрі все ще стояла біля сходин.

     - Я не казав, що тут вже був? Затишне місце, правда? Просто, знахідка для студентів.

     - Що? – на обличчі Керрі відобразився подив.

 Ден приязно засміявся. Обличчя дівчини пом'якшилось й набуло лагідної усмішки. Вона підійшла до дивану й важко зітхаючи, опустились на край поруч з Деном.

     - Ти останнім часом… якийсь дивний і загадковий, до того ж, чому не повідомив, що був усе літо у місті? – запитала Керрі.

     Ден замислено подивився на неї і зробив глибокий вдих.

     - Розумієш… Такий випадок… - його вираз обличчя був сумний, але він намагався приховати свої емоції.

     Дівчина питально звела брови.

     Моя шістнадцятирічна сестра… Вона наприкінці червня потрапила в тяжку автомобільну аварію, словом, під колеса машини, що призвело до серйозних травм. Вона вже майже два місяці знаходиться у госпіталі, де лікарі боряться за її життя. У Лін, практично не було шансів вижити. Весь час я підтримував батьків, нам дозволили декілька разів навідати її. Однак на диво, після декількох хірургічних втручань, стан здоров'я Лін почав покращуватися, десь за останні тижні.

    Співчуваю твоїй родині. Це дуже важко пережити морально. Мені здається, якби я була на місці твоїх батьків, за цей час я б збожеволіла. Скорішого одужання Лін. – Керрі поклала руку на плече Дена. – Знаєш, звучить дивно, проте я вперше дізналася, що у тебе є сестра.

     Дівчина відвела погляд і її очі зустрілися з чорно – білою світлиною у дерев’яній рамці, що висіла на стіні над каміном. Там знову був чоловік, років тридцяти. Втім цей мав на відміну від інших, серйозний та загадковий вигляд. Його волосся на голові було густе і невідомо коли востаннє зазнавало стрижки. Вуса вкривали верхню губу. Темні очі, допікали виразністю, виглядаючи в тьмяному світлі ліхтарів, як глибокі озерця, а кутки рота, ніби навмисно стримані, створюючи враження, що чоловік завжди оберігає якусь таємницю. Затхлий холод пробіг по тілу Керрі, коли її відвідало почуття, що на цій світлині зображений чоловік, якого вона знала, або хоча бачила. Принаймні їй так здалося, утім це міг бути просто хтось схожий. Лише вона пригадати не могла кого він їй нагадує.

  - Тобі випадково нікого не нагадує той чоловік на знімку? – Керрі глянула на Дена. – Навіть чимось на тебе схожий.

     - Звісно, це ж мій портрет.

    -  Ні, справді, - дівчина підвелася з дивана й підійшла до фотографії. Пильно оглядаючи світлину, її увагу привернуло щось за кутом рамки. За нею виглядав край якогось паперу. Упевнившись, що Денів погляд спрямований на телефон, Керрі обережно потяглась взяти ту річ. В її руці опинився запилюжений пожовклий згорток паперу. Не наважившись розгорнути його, вона сховала знахідку в кишеню пальто. Керрі відчувала, що там щось те, про що вона повинна дізнатися наодинці. Можливо, це саме те, за чим вона прийшла.

  - Я повірити не можу в те, що ми тут. В чужому будинку, нехай навіть покинутому, – Керрі повернулася обличчям до Дена. – Хтось змусив мене сюди прийти і в нього це вийшло. Насправді дуже легко, когось примусити щось робити, якщо натомість що-небудь пообіцяти.

   - Ти права. Емма Маккінез не скорилася цьому. Однак не думаю, що це пов’язано з тим, що трапилося.

   - А сам як думаєш? Ну на рахунок того, що...

  - Дивно, - продовжив Ден, та за чотири роки ми про неї не думали. Просто... Тоді це якось... Можливо молодшими були, не надавали великого значення, не розуміли, що трапилося... Пам’ятаю останній час ми мало бачились.

   Керрі була з ним абсолютно згодна. Проте, що зараз змусило їх згадати про подругу?