Глава 4

   - Це вже перебір. – вголос сказала Керрі, оглядаючи своє вікно. На тлі ранкового світла, відтінялася контрасно червона фарба, якою, ніби кров'ю, великим почерком на все вікно було написано:

   «Загибель – поняття відносне.»

 Очевидно, це Шерідан. Власне, що він хотів цим сказати? Навіщо він це написав? У Керрі виникло ще більше питань щодо до нього. Зростало бажання зустрітися з ним і запитати що відбувається? До чого ці загадкові написи? Увагу дівчини, привернув стукіт у двері…

***

   Навіщо вони це роблять? Куди вони йдуть? Що на неї чекає? Ніякове відчуття не залишало Керрі. Вона кусала губи (завжди коли стресувала), і час від часу дивилася на спокійного Дена, що уважно вдивлявся у телефон. Іноді, зупинився на декілька секунд, із-за чого вони йшли удвічі довше, ніж показував навігатор. Керрі оглядала двоповерхові будинки з обох боків. Здавалося, ніби кожен другий цілковито був порожній і покинутий. З кожного темного вікна похмурого приміщення, на неї, ніби дивились зловісні темні силуети людей. Може це примари минулих мешканців? Ні, це просто моя уява…

  - Так, а, що було крім записки і адреси в посилці? – запитав Ден. – Якісь світлини, чи що?

  - Мг. – кивнула Керрі. – Хоча світлинами це важко назвати. Хіба, що вицвілі папірці. Утім, на одній з них, змогла розібрати якусь дивну місцевість. Цілком схожу на цвинтар.

   - Цікаво тільки яким чином ці всі речі пов'язані?

   Вони звернули праворуч на іншу вулицю. Навігатор показував «Ериксон». Керрі чула про цю вулицю, але ніколи на ній не була. Одразу вона помітила незвичні будинки, в основному двоповерхові. Здавалося, що всі вони були майже ідентичні. Відрізнялися хіба кольором вікон, дверей та не всюди були прибудовані ганки зі східцями.

   - Скільки нам залишилося? – поцікавилася Керрі.

   - Менше одного кілометра.

   Вони продовжували йти по проїзній частині вулиці.

  - От тільки цікаво, постукаємо у двері того будинку, відчинить хтось, ми ж не скажемо: «Я отримала записку з вашою адресою, ось я прийшла дізнатися що це значить.

  - Ну, по-перше, той хто відправив посилку, знає, що ти повинна прийти. І, чекає на тебе.

 - Ага, проте я до цього не дуже готова. До того ж я не знаю цю людину. Хто знає, у чому він чи вона зацікавлені? Хочуть про щось поговорити? Але про що?

 - Принаймні, хтось знає тебе. І, ймовірне твоє майбутнє? – на другому реченні, Ден, ніби запитав сам до себе.

   Ден різко зупинився і глянув праворуч.

  - Що таке? – запитала Керрі.

  - Ось і цей будинок.

   Перед ними розташувалася двоповерхова будівля із білою фасадною частиною, покритою синім дерев'яним сайдингом. Великі вікна виглядають як відкриті очі, освітлюючи обидва поверхи. Поруч розташовані квіткові клумби, що додають будинку шарму, а сходи ведуть до вхідних дверей, на яких виднілося число «23».

   Керрі питально глянула на Дена. А той підійшов до будинку, піднявся сходами на ганок і зупинився біля дверей. Згодом дівчина послідувала за ним.

  - Хоча, я відійду. – сказав Ден. – Навряд чи хтось хотів, щоб я прийшов з тобою.

  Дверного дзвінка не було, тому, повагавшись Керрі глибоко вдихнула і легенько постукала в двері. Через декілька секунд вона прислухалася – тиша. Мабуть не почули. Дівчина ще раз постукала в двері, на цей раз гучніше, проте навіть через хвилину ніхто не відчинив. Керрі, подивившись на Дена знизила плечами. Потім знову глянула на двері перед собою, а саме на дверну ручку. Та виглядала дивно. Зламаною або відчиненою. Керрі узялась за ручку, і відчула, як легкі двері відчинились на неї.

  - Ймовірно, так і повинно бути? – запитала Керрі, дивлячись на Дена. В ту мить він підійшов і вони разом стояли напроти входу до темного коридору.

   - Увійдемо? – запитав Ден, глянувши на дівчину.

  - Хтось вийшов, не зачинивши двері. Не думаю, що господар цього дому оцінить таке.

   - Можливо хтось чекає усередині?

   - Вимкнене світло, навряд чи.

   Друзі ще раз зазирнули по той бік дверного отвору.

  - Проте, можна сподіватися, що цей будинок сам відчинив для нас двері. – з іронією в голосі сказала Керрі.

  Вони увімкнули ліхтарики на телефоні й по черзі переступили поріг, опинившись у вузькому приміщенні, що нагадував музей. На обтягнуті темними дерев'яними панелями, стіни прикрашали старі чорно – білі портрети невідомих осіб, які у світлі ліхтарів виглядали моторошно. Їх темні очі, здавалося проникали глибоко у куток душі. Кожний погляд був настільки реалістичний, що Керрі відчувала, неначе ці зображені постаті могли б покинути свої рамки в будь-який момент. Від цього дивного почуття у неї по шкірі пробігли мурашки. Завжди хотілося запитати «Навіщо вішати такі портрети?» Підлогою, здавалося у порожній морок, тягнувся вицвілий килим. Ліворуч розташувався довгий комод, на якому знаходився канделябр з фіолетовими свічками та поруч старовинний годинник, вже трохи зношений від часу. Його корпус мав сліди подряпин, а тріщина на циферблаті, виглядала як невеликий шрам часу. Піднявши голову, Керрі помітила на білій стелі люстру з кришталевими підвісками. Від аромату, що наповнював коридор, у неї на мить голова пішла обертом. Утім, коли потрапило свіже повітря з вулиці, це відчуття розвіялось.