Глава 2

      - Просто… Здавалося, ти кілька місяців тому, дуже радів з нагоди достроково вступити до університету. Хіба ні? – Керрі усміхнулась. Вона була рада зустрічі з Деном. Останній раз вони бачились після закінчення школи.

    - Вирішив… Гм… Залишитись на підготовчих курсах. – ніяково відповів Ден, зробивши ковток паруючої кави.

  Деніель – друг Керрі із школи. Він був високим кремезним хлопцем, з темним доглянутим волоссям і яскраво голубими очами, на які він одягав контактні лінзи. Ден завжди одягається із смаком, віддаючи перевагу зручним стилям одягу. Не можна було не помітити його унікального аромату парфумів.

   - Ти обрав підготовчі курси? Це так несподівано. Але можливо це й краще.

  - Так, це дасть мені можливість краще підготуватися до вступу. Утім… Я можу навіть знайти собі яку-небудь практику. – Його бліде обличчя пом'якшилось. Хоча Керрі здалось, що він виглядав насуплено. – Доречі, як у тебе справи? Виглядаєш стривожено.

   - Все добре, справді, була на поштовому відділенні.

   - Що замовляла? – Ден кивнув на посилку.

   - Та… Так, новий бестселер. – Це буде ні до чого, якщо Керрі зараз розповість другові про її дивну посилку. – Власне, треба готуватися до вступних екзаменів. Я не можу дозволити собі провалити хоча б один з них. До того ж, скоро вересень і подання документів не за горами.

   - Розумію, впевнений, що ти впораєшся з цим.

   … Дім Палмер – невеликий одноповерховий, з білими фасадами, що вже потребували оновлення та великими дерев'яними рамами, через які всередину потрапляло багато світла. Дах покритий червоною черепицею, що надавала будинку теплий та затишний вигляд. Дім обладнаний привітним ганком та прибудованим гаражем. Кущі, що росли на газоні, майже повністю огороджували периметр будинку.

  Керрі увійшла всередину. Навіть не скидаючи верхнього одягу, вона з коридору пройшла на кухню. Сіла за стіл та видихнула, склавши руки на грудях. Сьогоднішній день, здавався надто емоційним. В голові крутились питання. Зараз здебільшого про Дена. Чому він не повідомив, що всі ці майже три місяці він був у місті? Не сказав про курси. І, власне, що привело його в цей районі? Адже він проживає на протилежному кінці міста. Якщо він також заходив на відділення пошти, то чому не сказав? Проте серед цих роздумів щодо друга, перед Керрі лежала та сама посилка, яку вона планувала відкрити ще до зустрічі з Деном. Вона мала на намір відкрити коробку, але раптово щось вразило її і призупинило. Щойно їй спало на думку, що вона принесла невідому річ у свій будинок. Що, якщо там є щось небезпечне? Керрі не була впевнена, що саме може бути всередині. Саме це посилювало її інтригу. Навіть те, що посилка не видала жодного звуку, коли вона її потрясла, не знімало її сумнівів. Можливо, всередині взагалі нічого немає. Утім, як би там не було, вона повагавшись насторожено відкрила коробку. Та розклалася демонструючи свій вміст…

***

   ... Минуле, не може зникнути безслідно, воно має залишити після себе слід… Неможливо змінити минуле, проте краще запобігти деяких речей у майбутньому… - Текст виведений тонкими акуратними закарлючками на крафтовому папері. Під запискою ховалося ще щось.

   Керрі мало не підскочила на стільці, коли в двері несподівано постукали. Здавалося, ніби це були три удари ногою. Хтось або був розлюченим, або нетерплячим. Вдруге їй заважають вивчити вміст цієї картонної коробки. Втім вона вийшла в коридор і підійшла до дверей. Оком притиснулася до дверного вічка. Темрява. Ймовірно, хто стояв по той бік, притиснув до нього руку.

   - Хто там? – запитала Керрі.

 - Детектив з міського відділу поліції, ми можемо обговорити з вами декілька питань? – пролунав приглушений чоловічий голос.

   Що уже трапилось? Керрі відчинила двері, і на порозі з'явився високий чоловік середнього віку. Він був одягнений у темне пальто, на голові мав чорну федору і темні стрімчасті вуса. Серйозний вигляд обличчя  мовчазно свідчить про його рішучість. Через темні окуляри Керрі спостерігала, як детектив оглядає сині стіни коридору і зупинив погляд на комоді, де стояло світлодіодне деревце.

  - Доброго дня, я експерт з розслідування кримінальних справ Шерідан Фолкнер. – він простягнув ідентифікаційний документ, підтверджуючи свою особу.

   Керрі розгубившись, не знала що їй відповісти чи сказати бодай якесь слово. Вона не перебувала в таких ситуаціях. І взагалі пожалкувала, що відчинила двері. Та вихіду вже не було.

   - Чим я можу допомогти? – дівчина почухала лоб.

  - Ви мабуть Керрі Палмер? Вибачте за клопоти. Я можу увійти? – запитав Шерідан, все ще стоячи у дверях.

   - Так, звісно. – ніяково відповіла вона. – Проходьте до кухні. – Керрі вказала рукою праворуч.

   Що ти у біса сказала?

   Вона зачинила за ним двері й теж увійшла до кухні.

   - Присядьте. – детектив указав напроти себе.

   Дівчина сіла, відвинула посилку у бік і схрестила руки на грудях.

   - Я вас слухаю.

  - Ким вам доводиться… Емма Маккінез? – невпевнено запитав Шерідан й склав руки на столі.

   - Гм… Що? – Керрі глянула на чоловіка. Вона не могла повірити в те, що він сказав. Це несподіване запитання викликало у неї тривогу й непевність. Їй стало жарко. Тільки зараз дівчина помітила, що ще досі не зняла пальто.