Розділ 18

через сорок років...

Незважаючи на вік, вона ще мала сили дійти до прихистку Велеса. Камінь розступився, слухняно реагуючи на дотик руки. Крокуючи звивистим коридором, звично відчула як всередині тоненькою струною бриніла надія. Всі ці роки не могли повністю приглушити сподівань.

Наталка зайшла в кабінет і звично сіла в крісло навпроти сплячого духа. Він все такий же, яким застала його тоді – з нахмуреними заломленими бровами, гострими вилицями і гнівно стиснутими щелепами в безплідному намаганні боротися проти отрути. Ніжно провела рукою по щоці, ніби бажаючи стерти цей вираз .

Та цього разу обличчя під її рукою здригнулось. Вона не встигла усвідомити, як тверді риси під рукою попливли, змінюючи форму. Чоло стало плоским, а щелепа висунулась вперед, вкриваючись твердою зміїною лускою. Тіло вигнулось кільцями, які все звивались і вкладались одні на одні, хаотично обвиваючи крісло і  Наталку, яка впала в нього назад.  Доки не загорнуло її в кокон і важка холодна голова неспішно вляглась на груди. Чорний роздвоєний язик повільно вислизнув з пащі і сховався назад, ледь зачепивши ключицю.

Очі велетенського змія так і не розплющились, а щелепа лягла надто близько до горла. Наталя заклякла, не рухаючись і майже не дихаючи, відчуваючи, як холодні кільця ковзають тілом. Коли змій завмер, вона ще якийсь час сиділа, не рухаючись. Таким Велеса вона не бачила. Раніше він виглядав напівпрозорим, хоч і відчувався реальним на дотик. А ще набагато меншим. І крила... тепер крил не було... Невже він втратив розум і став просто величезним плазуном?!

Вибратись з цих обіймів не було ніякої можливості. Здавалось, Велес продовжував спати в іншому втіленні... Що могли означати ці зміни – дух позбувався отрути, якщо зміг змінити форму чи навпаки, провалився ще глибше у несвідомий стан? Наталя поворушилась, повільно підняла руку і поклала її на пласку зміїну голову. Провела кілька раз твердою зміїною лускою.

- Велесе! Прокинься... – слова, які повторювала тисячі раз, які, здавалося, закарбувались на цих склепіннях. – Поглянь на мене, - гарячі сльози побігли щоками і не було змоги витерти їх...

Зміїне тіло забирало тепло. Наталя сиділа, ніби прикована холодними обіймами. Сльози висохли. В безкінечність година за годиною тягнувся час. Мабуть, тут їй й судилося померти. В обіймах коханого – яка іронія... Колись Велес прийде до себе на уламках її зотлілих кісток. Вона втомлено заплющила очі, зіслизаючи  в небуття.

Прокинулась, мов від поштовху. Марення, в які поринула, розвіялись як туман. Її бедра стискали гарячі руки. Важка голова лежала на колінах.

Велес поворушився і підняв голову – живий, теплий! Розплющив темні очі. Розгублений, але цілком свідомий погляд зустрівся з її.

Вона задихнулась від несподіванки. Людські руки обіймали її, знайомі тернові очі бігали обличчям... Це нарешті сталося і Наталя мов у лихоманці намагалася зрозуміти – правда?! Не сон?!

- Наталко? Кохана, кохана! Я таки встиг! – він стиснув її в обіймах, так міцно, як раніше. Наталка вдихала знайомий запах миттєво ставшого гарячим тіла і не могла навіть поворухнутись.

- Скажи щось?-  Велес відсторонив її і вдивлявся тепер в очі.

- Я тепер стара, - самі собою вимовили губи. – Але я так рада бачити тебе! Боялась померти і ніколи більше не...

- Ти давно... Що ти бачила?

- Бачила, як звідси вийшов Свартальв. А коли знайшла тебе, ти вже був отруєний і спав.

- Я зробив збіса дорогу помилку. І вона мені вартувала років з тобою. Але найбільше я боявся, що взагалі ніколи не побачу тебе. Не зможу відшукати серед мільйонів і мільйонів подоб. Те, що ти зараз поряд –  диво. Люди навчились подовжувати життя за цей час?

- Пройшло всього сорок років, - цілих сорок років!  - мені цілком під силу прожити до семидесяти п’яти, це не така вже рідкість.

- Сорок?

Велес нахмурився, щось прикидаючи.

- Мало бути по меншій мірі двісті. Не вірю, що Свартальв вважав, що впорається за такий короткий проміжок часу.

Він перевів погляд на Наталю.

- Але який я щасливий, що не втратив тебе! Старість – не найстрашніше, що могло трапитись. Я все одно бачу не так, як люди. Твої зморшки, твій вік – це оболонка, за якою горить полум’я. І тепер я зможу його зберегти.

- Так, він попереджав, що ти не даш мені зістаритись ще тоді.

- До чого тут старість? Я не дам тобі померти. Ти ж залишишся зі мною, правда? Будеш поруч. Живи скільки хочеш, хоч до дев’яноста...