Розділ 17

Вона приходила кожен  раз. Сиділа цілими днями, вдивляючись у застиглі риси. Розмовляла. Адже може так бути, що він чує? Просто не може прокинутись. Намагалась шукати протиотруту. Мала ж бути якась...ну, аптечка? Якщо вже Свартальв мав той сонний трунок, може, й у Велеса щось було? Але де? Вона до міліметра дослідила його житло. Папороть повертала за нею листя, як домашня тваринка. Можливо, був якийсь ключ? Вона зняла з руки Велеса перстень. Власне, їй це вдалося лиш тому, що саме цей палець був прямим – всі інші застигли, судомно впившись у бильця. Але нічого не вдалось – скільки б не підносила його до стін, меблів – нічого не змінювалось.  Не знаходився ніякий сейф чи потаємний прохід. Велес взагалі при ній жодного разу не користувався ніякими допоміжними артефактами – він сам собі був ключ на все. Все було зав’язано на його бажання, а тепер він непритомний.

Наталя ходила лісом, блукала, шукаючи тих нявок, що їй показував Велес. Прагнула хоч в них дізнатися, адже вони давні, щось можуть знати. Але нявки дивились порожніми очима і не розмовляли. Впивались розширеними зіницями і хитали головами, і лиш відведеш очі – норовили розчинитися у гущавині. Чому вона стільки розпитувала Велеса про минуле і нічого не питала про теперішнє? Про друзів чи ворогів? Хтось би міг допомогти зараз... Ніякі міфічні чугайстри, богуни, блуди – всі диковини, що показував їй Велес, бажаючи розважити, не могли зарадити. Він був тут володарем, наймогутнішим, і ніщо не могло порушити цього отруєного сну.

Іноді вона замислювалась, чи не мав рації Свартальв, коли казав про плани Велеса на неї. Адже з його точки зору, Наталя жила лиш мить. Він міг і не перейматися тим, що розлучить її з дітьми... він ніколи навіть не питав про чоловіка. Наче йому було все одно. Можливо, що й так? Наталя воліла думали, що дух просто відчував, що між ними не було близькості, але чи це було справжньою причиною? А не байдужість до обставин життя ще одного вогника, ясочки з намиста зірочок? Яким судилося оживити світ, який він колись створить. А до того? Що взагалі стається з душами, коли тіло вмирає? Можливо, вона могла б прожити ще безліч життів до того часу, як відбудеться той Страшний Суд. І чи так вже однозначно, що її світ присудять на знищення?

Що би там не було, нічого не мінялось. Туга не проходить – з нею просто звикаєш жити. Згодом здається, що вона завжди була частиною існування. Не в її можливостях було щось змінити, але саме головне – нічого незворотнього не сталося. Велес живий, його неможливо вбити. Світ живий, і поки не знищив сам себе.