Розділ 16

Вітер пригинав зелені гриви ліщини, молодої букової порослі, осик – всього, що траплялось на шляху до Каменю. Саме там Велес прив’язав один із входів до свого підземного помешкання. «Той, що в скалі сидить» - пригадалося Наталі і вона фиркнула. Насправді, не факт, що Велесові покої знаходились під землею. В його володіння можна було потрапити і з іншого кінця села, і звідси, та напевне й ще з якихось місць. І там було сонячне світло. Тож це, мабуть, був інший вимір чи щось таке…

Цих вихідних вона не планувала приїжджати до села і Велес про це знав. Тож тепер виходив сюрприз і їй потрібно було дістатися до одного з відомих входів. Жодного разу вона не заходила сама, Велес весь час зустрічав її ще в лісі, але Камінь мав зреагувати саме на неї, завдяки налаштуванню.

Та, мабуть, не тільки. Ще як Наталя була в двадцяти кроках, біля самої скелі повітря затремтіло. Ніби порив вітру пройшовся лісом, хоч не ворухнувся жоден листок. Біля входу зіткалася золотоволоса фігура, на мить стала матеріальною і за кілька кроків зникла.

…ліс знову шумів, цвірінькали птахи і несподіваний холод, яким несло від Каменю, відчувався природно. Вона вдихнула поглибше, але всередині щось стислося.

Врешті, стріпнувши волоссям, рішуче підійшла до знайомого місця і притисла руку до холодної поверхні. «Пусти, Велесе» - подумки попрохала і замружилась. Шорсткий камінь під рукою заворушився, наче жива істота і Наталка, скрикнувши, розплющила очі. Темний вхід відкрився, як і раніше, і вона ступила всередину.

Кілька кроків був знайомий сірий камінь, а потім простір став оживати. Світляний мох, тріщини, подекуди кристали не давали загуснути темряві, промінь звідкісь згори – так, що неможливо визначити джерело світла і за поворотом – знайомий зелений килим моху і живі меблі.

- Велес! – неголосно покликала Наталя господаря. Їй прийшло в голову, що він міг бути не один. Адже вийшов щойно хтось - можливо, були й інші. Вона сповільнила крок.  Потрапити в компанію бентежних духів, ще й без запрошення, їй не надто хотілося.

Але навколо було тихо, жодної присутності не відчувалося і вона пішла далі. Проминувши анфіладу кімнат, дійшла до того приміщення, що можна було б вважати кабінетом. Далі – була лиш система гротів-купалень, в яких вона й сподівалася на крайній випадок знайти Велеса. Можливо, щоб його не було вдома, а сюди хтось заходив? Вона ж бачила...  Щось покотилося й впало, зовсім поряд. Наталя кинулась на звук і завмерла на мить, побачивши Велеса. Він лежав в кріслі з посірілим обличчям, з судомно стиснутими навколо билець пальцями.

Скрикнувши, Наталя метнулась до нього, торкнулась обличчя, грудей – серце духа не билось. Вона притулилась зовсім близько до вуст, сподіваючись розчути дихання, зловити хоч мимовільний рух, тепло, хоч щось!

Зробила безліч марних дій – спроби штучного дихання, масажу серця, який бачила лише в кіно. Била по щоках, спробувала навіщось розігнути стиснуті пальці… і врешті захлинулась риданнями в нього на грудях.

Велес здавався кам’яним. Негнучке холодне тіло наче ввібрало в себе весь холод кам’яних печер. І, здається, продовжувало його тягнути. На вилицях з’явилась паморозь… чи луска? Наталя доторкнулась – на пальцях лишився вологий слід…

Години істерики минули, і вона тепер сиділа в якомусь заціпенінні. Мозок безсило шкрябав пам'ять, намагаючись знайти вихід. Здавалось, що пройшла вічність і водночас – що лиш мить і можна все повернути назад. Прийти раніше, встигнути… адже все сталося майже на очах.

Різко струснула головою. Адже вона бачила! Бачила, як хтось виходив… Він зробив щось! І потім… цей звук. Вона стрімко скочила на ноги і озирнулась. Щось тоді покотилось, ніби чаша. Де вона може бути? Наталя оглянула все приміщення – кабінет Велеса чомусь був суцільно кам’яний, на противагу решті «живих» кімнат і нагадував скорше сейф.

Чаша знайшлась під столом. Навіть не розколота і з якогось дивного каменю. Ядучо-смарагдові краплі тьм’яно виблискувати на підлозі.

- Отрута…

Наталя відсмикнула руку, мало не торкнувшись. Ще не вистачало злизати  те, що погубило духа…

- Він не мертвий, – голос пролунав з невеликої відстані. Зітхнув. – Вилазь звідти, смертна.

Свартальв стояв, спершись плечем на кам’яну стіну. Рудувате волосся здавалось потьм’янілим, а очі бігали її обличчям.

- Духа неможливо вбити, ми вічні.

- Тоді що ж ти зробив? –спитала Наталя, не відводячи очей від північного демона.

- Він спить. І проспить ще довго, бажано, пару століть. Тож тобі краще попрощатися з ним. Але він не мертвий.

- Чому ти зробив це? Як зміг отруїти його?

Свартальв переступив з ноги на ногу.

- Ти мала б бути мені вдячна. Він не забере тебе собі, ти залишишся зі своїми рідними і проживеш своє життя.

- Він і так мене нізвідки не забирав, - зневажливо фиркнула.

- Забрав би, повір. Думаєш, приємно дивитися, як твоя коханка старішає? Вкривається зморшками? Краще нехай лишається такою юною, як була. – Помовчав. – а ти й не юна, до того ж. Він всіх своїх зірок забирає молодими. У вас мають бути в цих краях якісь перекази, ні?

- Ні, не так! Ще може скажеш, що заради мене це зробив?

Свартальв блиснув блакитними очима з-під насуплених брів.