Розділ 16

Вітер пригинав зелені гриви ліщини, молодої букової порослі, осик – все, що траплялось на шляху до Каменю. Саме там Велес прив’язав один із входів до свого підземного помешкання. «Той, що в скалі сидить»- пригадалося Наталі і вона фиркнула. Насправді, не факт, що Велесові покої знаходились під землею. В його володіння можна було потрапити і з іншого кінця села, і звідси, та й ще з якихось місць. І там було сонячне світло. Тож це, мабуть, був інший вимір чи щось таке…

Цих вихідних вона не планувала приїжджати до села і Велес про це знав. Тож тепер виходив сюрприз і їй потрібно було дістатися до одного з входів. Жодного разу вона не заходила сама, Велес весь час зустрічав її ще в лісі, але Камінь мав зреагувати саме на неї, завдяки налаштуванню.

Та, мабуть, не тільки. Ще як Наталя була в двадцяти кроках, біля самої скелі повітря затремтіло. Ніби порив вітру пройшовся лісом, хоч не ворухнувся жоден листок. Біля входу зіткалася золотоволоса фігура, на мить стала матеріальною і за кілька кроків зникла.

…ліс знову шумів, цвірінькали птахи і несподіваний холод, яким несло від Каменю, відчувався природно. Вона вдихнула поглибше, але всередині щось стислося.

Нарешті, стріпнувши волоссям, рішуче підійшла до знайомого місця і притисла руку до холодної поверхні. «Пусти, Велесе» - подумки попрохала і замружилась. Шорсткий камінь під рукою заворушився, наче жива істота і Наталка, скрикнувши, розплющила очі. Темний вхід відкрився, як і раніше, і вона ступила всередину.

Кілька кроків був знайомий сірий камінь, а потім простір став оживати. Світляний мох, тріщини, подекуди кристали не давали загуснути темряві, промінь звідкісь згори – так, що неможливо визначити джерело світла і за поворотом – знайомий зелений килим моху і живі меблі.

- Велес! – неголосно покликала Наталя господаря. Їй прийшло в голову, що він міг бути не один. Адже вийшов щойно хтось- можливо, були й інші. Потрапити в компанію бентежних духів їй не надто хотілося.

Але навколо було тихо, жодної присутності не відчувалося і вона йшла далі. Проминувши анфіладу кімнат, дійшла до того, що можна було б вважати кабінетом. Далі – була лиш система гротів-купалень, в яких вона й сподівалася на крайній випадок знайти господаря. Та раптом почула  як щось покотилося й впало, зовсім поряд. Наталя кинулась на звук і завмерла на мить, побачивши Велеса. Він лежав в кріслі з посірілим обличчям, з судомно стиснутими навколо бильця пальцями.

Скрикнувши, Наталя метнулась до нього, торкнулась обличчя, грудей – серце духа не билось. Вона притулилась зовсім близько до вуст, сподіваючись розчути дихання, зловити хоч мимовільний рух, тепло, хоч щось!

Зробила безліч марних дій– спроби штучного дихання, масажу серця, який бачила лише в кіно. Била по щоках, спробувала навіщось розігнути стиснуті пальці… і врешті захлинулась риданнями в нього на грудях.

Велес здавався кам’яним. Негнучке холодне тіло наче ввібрало в себе весь холод кам’яних печер. І, здається, продовжувало його тягнути. На вилицях з’явилась паморозь… чи луска? Наталя доторкнулась – на пальцях лишився вологий слід…

Години істерики минули і вона тепер сиділа в якомусь заціпенінні. Здавалось, що минула вічність і водночас – що лиш мить і можна все повернути назад. Прийти раніше, встигнути… адже все сталося майже на очах.

Різко струснула головою. Адже вона бачила! Бачила, як хтось виходив… Він зробив щось! І потім… цей звук. Вона стрімко скочила на ноги і озирнулась. Щось покотилось, ніби чаша. Де вона може бути? Наталя оглянула все приміщення – кабінет Велеса чомусь був суцільно кам’яний, на противагу решті «живих» кімнат і нагадував скорше сейф.

Чаша знайшлась під столом. Навіть не розколота і з якогось дивного каменю. Ядучо-смарагдові краплі тьм’яно виблискувати на підлозі.

- Отрута…

Наталя відсмикнула руку, мало не торкнувшись. Ще не вистачало злизати  те, що погубило духа…

- Він не мертвий. – голос пролунав з невеликої відстані. Зітхнув. – Вилазь звідти, смертна.

Свартальв стояв, спершись плечем на кам’яну стіну. Рудувате волосся здавалось потьм’янілим, а очі бігали її обличчям.

- Духа неможливо вбити, ми вічні.

- Тоді що ж ти зробив? –спитала Наталя, не відводячи очей від північного демона.

- Він спить. І проспить ще довго, можливо, пару століть. Тож тобі краще попрощатися з ним. Але він не мертвий.

- Чому ти зробив це? Як зміг отруїти його?

Свартальв переступив з ноги на ногу.

- Ти мала б бути мені вдячна. Він не забере тебе собі, ти залишишся зі своїми рідними і проживеш своє життя.

- Він і так мене нізвідки не забирав, - зневажливо фиркнула.

- Забрав би, повір. Думаєш, приємно дивитися, як твоя коханка старішає? Вкривається зморшками? Краще нехай лишається такою юною, як була. – Помовчав. – а ти й не юна, до того ж. Він всіх своїх зірок забирає молодими. У вас мають бути в цих краях якісь перекази, чи не так?

- Чи не так! Ще може скажеш, що заради мене це зробив?

Свартальв блиснув блакитними очима з-під насуплених брів.

- Яка невгамовна! Ні, звичайно. Мені просто потрібен час, а він заважав. Коли прокинеться… для моїх справ вже буде неважливо. Велес мій друг і я би не шкодив йому.