Розділ 15.2

Вони пили шампанське, яке Наталя в принципі не любила. Але воно було якось доречне. Тонкі вишукані фужери, бульбашки. Освітлення від невеликих бра на підлозі. І танець Північного сяйва крізь скляний купол. Який напій підійшов би краще?

- Ми можемо там політати ще? – поцікавилась у Велеса, який саме розглядав малинові сполохи. Зелених було більше, та все ж траплялись і ці, рідкісні.

- Звичайно.

- Свартальв сказав правду? Про душу...

- Не всю... – Велес промовчав. – Я тобі вже розповідав, що є іскра. Деякі людські душі – живі. Можливо, як вуглини від більшого багаття, але вони сяють.

- Вони житимуть і після смерті?

- Цього я сказати не можу. Ваш світ... він такий несподіваний, неврівноважений. Навіть якщо йому вдасться вціліти до Страшного Суду, немає ніяких гарантій, що його залишать існувати, а не розвіють до чистої енергії.

- ...тому важливі флешки?

- Так, багато з нас прикипіли до цього світу і хочуть залишити собі пам’ять, навіть коли його не стане. Але... я роблю не зовсім це. Мої душі – це живі вогники. Я хочу зберегти їх, що б не сталося. Вони вже сформовані, вже є. І зможуть колись існувати в іншому світі, який я створю.

- Тобто...  ти так зберігав? Ну, як Перелесник – ловив душі? Лише жіночі?

- Більшою мірою так. Але вогники і є переважно в жіночих втіленнях – не забувай про Ліліт. Єва і Адам були просто синтезоїди. І нефіліми народжувались лиш у жінок, що мали найбільше від Ліліт.

- А я?

- І ти. Вже багато століть не зустрічав нікого настільки яскравого.

- Отже, ти забереш мою душу?

- Що значить – заберу?  Ти ж не уявляєш темний підвал з павутиною і пляшками, про який розповідав Свартальв? Я просто допомагаю укріпити цей вогник. А потім приховаю його від сторонніх очей, зроблю частиною свого вогню на якийсь час.

Наталя мовчала. Усвідомити це було складно. Новий світ, можливо через мільйони років. Інші тіла, інші життя. А перед цим – очікування. Але який варіант? Зникнути, розсипатися?

Велес перевів погляд на неї. Він, як завжди, огорнув її з ніг до голови, пробудивши легенький холодок, що дрібними лапками пробіг по хребту. Наталя навіть не одразу усвідомила причину –зіниці Велеса на якусь мить стали вертикальними. Це ж природно для духа? Щоб літати, він має стати змієм, отже це мимовільна реакція... Спокусливо було зараз залишитися з ним тут, проте... Останній день, і коли ще буде така нагода. Нікуди це не втече, зробивши над собою зусилля, вирішила Наталя.

І так і було. Після польотів і віражів їх обійми були надзвичайно гарячими, перетворюючи кожен доторк на рідке полум’я. Наталі іноді здавалось, що Велес як факел – палає, розсипаючись іскрами, сяє, як комета що мчить уночі, обпікає... І вона звивалась довкола цього полум’я, кидаючись у самий розжарений центр, намагаючись розчинитися у ньому ласками, огорнути бажанням, перетворити на безкінечний потік... І холодна темрява не могла погасити цього бажання, після палкого вибуху залишалось золоте сонце, сяяло в тумані попелистих бажань, закутане в серпанок, тепле, зігріваюче, даруюче життя...