Розділ 10

Порою оновлення і кохання традиційно прийнято вважати весну. Розквітає природа, прилітають птахи… але Наталя ніколи не влучала у цю схему. В неї це завжди була осінь. Після спекотної знемоги літа, яка відключала мізки, приходила витверезуюча прохолода. Закінчувались канікули і відпустки, жар переставав плавити мізки й тіло… Поверталась енергія і бажання діяти, здобувати, дізнаватися.

Дивно розуміти, що ця звичка, вихована роками навчання, залишилася з нею досі. Ніщо не затьмарювало цього внутрішнього сонця – ні гидотна погода пізньої осені, ні докори сумління, ні нереальність того, що відбувалося чи можлива небезпека.

З чоловіком вони давно вже були більше друзями чи напарниками в сімейному житті. Закоханість перших років минула, поступившись комфортній рутині. Сексом вони займалися не тому, що бажали одне одного, а тому, що просто бажали сексу. І відбувалось це все рідше. Згадувалась фраза персонажа з якогось фільму : «…після десяти років шлюбу дружина стає як сестра». Щось в цьому було. До того ж, чоловік ніяк не проявляв цього свого бажання. Не було обіймів, поцілунків чи просто якоїсь ласки. Здавалося, такого роду речі могли відбуватися лише в строго відведений час – коли матимуть логічне продовження. І Наталя просто перестала відгукуватися на такий «розклад». А тепер в неї було щось, що значно перевершувало своєю яскравістю.

Навіть не було відчуття зради. По-перше, Велес все одно відчувався нереальним. Хіба вважається зрадою фантазія? А по-друге, віддавати комусь іншому те, що не потрібне, хіба чимось утискає якісь права?

До наступної поїздки у село Наталя взялася за вікі. Апокрифічні євангелія, езотеричні откровення… міфи були перечитанні по черговому колу. І ніби безсенсово було робити це зараз, та вона раптом зрозуміла, що таким чином намагається втамувати голод. Висмоктуючу потребу побачити, відчути… доторкнутися.

Темні тернові очі переслідували її в снах.

При першій зустрічі Велес не здався їй красивим, скоріше привабливим. Тепер це не мало жодного значення. Він би притягував, навіть будучи потворним. За рисами обличчя, за стрункою будовою тіла, розворотом плечей, як за гратами вгадувалось танцююче полум’я. Він був – дух, як сам і сказав. Цікаво, це бачили в ньому ті жінки, що йшли як метелики на світло? Перелесник «випивав» їх чи вони згасали, вже будучі покинутими? І на скільки вистачить її самої?