Розділ 8

Трави були геть мокрі. Туман стелився низько по схилах, облизуючи іржаві кущі папороті на галявинах. Смереки і ялини різко виринали з його обіймів майже чорними силуетами. Згори нависали важкі темно-сірі хмари, готові ось-ось пролитися дощем.

Наталка сиділа на сухій колоді, яка ще мить тому сочилася вологою. Велес був поруч, але не торкався. Проте його присутність відчувалася сухим теплом. Ніби щось прозорими крилами закривало від дощу й сирості. Бракувало тільки гарячої чашки з чаєм в долонях.

Без жодного слова і суперечки картина, що була вималювалась в її мозку, йшла тріщинами. Навіть не треба ставати змієм.

Зараз неймовірно чітко відчувалося, що всі фантазії – правда.

- Ти заснеш на зиму? – спитала Наталя.

- Можу заснути. Був час, коли не спав, але тоді…потрібен хтось, хто  думатиме… чекатиме.

- Ти так харчуєшся? Емоціями…

Велес повів плечима, поморщився.

- Не те щоб харчуюсь. Просто… нудьга. Простіше заснути, а потім прокинутись.

- Навесні?

- Можна і через кілька років прокинутись. Десятиліття. Є ті, що вже і століття сплять – їм все набридло. Я б не хотів… зараз.

- Тобто, вони заснули назавжди? Ти тоді сказав – нас було багато. Хто ви?

Чоловік обернувся і подивився прямо в очі.

- Я бачу, що ти хочеш взнати. Я розкажу тобі все, що забажаєш, але ти приходитимеш до мене сюди, гаразд?

- Ти ж знаєш, я тут не живу. А взимку буде важко їздити.

- Ти ж можеш це вирішити, якщо схочеш.

Наталя втупилась в мокрі трави під ногами. Розглядала переплутані травинки, мох, вологі кросівки. Теоретично може, а практично... невідомо, чи схоче. І чи не коштуватиме їй це бажання задорого.

- Я теж міг би прилітати до тебе, але не хочу відволікати ППО. Хто зна, може на мене і зреагувати.

- Можна й не літати, - повільно відказала на цей дикий від реальності аргумент. Чому б і Велесу не сісти у маршрутку? Насправді, їй цього не хотілося. Хотілося розмежувати ці два світи – її життя: правильне, логічне й стабільне. І оце інше – бентежне й солодке, як прірва під ногами.

- Я прилечу, як тебе довго не буде, - пообіцяв Велес і серце спочатку стислося, а потім Наталя відчула, як в голові закрутилося. Це забуте з юності відчуття, якому не хотілося давати назву. Як тільки назвеш щось, реальність підлаштується, втиснеться в рамки. А поки нема назви, нема нічого... ні дій, ні обов’язку... Ні провини.