Розділ 7

Наталка вдивлялась прямо перед собою, проводжаючи поглядом сірі поля і села, що проносились за вікном. Світанок ще тільки підбирався до горизонту і люди в салоні були так само напівсонними і мовчазними. Наталя уявила, як такими самими мовчазними тінями вони виходять з ріки… вода стікає з їх мокрих силуетів з сонними поглядами і сірими обличчями. Здригнулась.

Велес відпустив її. Відніс назад, до все ще відкритого вікна. Наталя перелізла всередину і озирнулась на темні, бентежні очі. І немовби бажаючи ще раз підтвердити все, що говорив, Велес обернувся величезним напівпрозорим змієм, згорнув кільця і розчинився у сіріючій пітьмі.

Робота, супермаркет, батьківські збори… Наталя видраяла квартиру. Кожен куточок, до якого не доходили руки. Перемила лампи, зубною щіткою пройшлася по плінтусам. Дивилася новини, читала рецепти з кулінарних книг. Підручник з фізики старшого сина. Це все було реальним. Воно було щодня, завжди, навіть дикі і моторошні за своєю природою реалії війни. Всі ці речі вкладалися в одну схему, сусідили одне з одним. Взаємопідтверджували реальність.

І водночас Велес. Можливо, в неї психічне захворювання? Галюцинації?

А якщо ні – то окремий випадок, який можна ігнорувати? Закрити. Сон – то був сон. Ніхто ж не бачив його, крім неї. Втеча від реальності в такий екзотичний спосіб. Наталя не кинулась до вікі перевіряти міфи. Навіщо? Вона й так пам’ятала, колись багато читала на цю тему. Може, того свідомість і повело. Напевно, забагато навантаження на мозок. А треба жити реальністю. Після роботи ходити плести маскувальні сітки. Після сіток – домашні клопоти. Бігати на стадіон. Уроки з дітьми. В кафе з подругою. Чоловік… всередині щось гостро провернулося і замовкло.

Осінь ось-ось мала стати пізньою. Її барви вже догорали, невдовзі мали затягнутися дощі, сирість і нудьга.

«Ти приїдеш?» прийшло повідомлення. Відправник – Невідомий контакт. Наталя механічно натисла «дозволити» раніше, ніж встигла замислитись.

«Хочу побачити тебе, перш ніж схопить сон»

Наталю закрутило відчуття невагомості. Вона старанно «забула» все, що сталося, що непокоїло її. Гаджет – це сучасність. А сучасність – це ПТСР, неврози, депресія… нічні тривоги, і аж ніяк не містика з предвічних часів. Вона подивилася за вікно, де поволі накрапав дощ. На столик в кафе, за яким сиділа. Барну стійку зі зразками випічки у вітрині. Все було, як належить – тверде й стабільне. Можливо, варто дійсно поїхати в село? Подивитися в очі страхам, яких не може існувати. Скоріш за все, Валерій – реальна людина, а вона просто нафантазувала, сплутавши реальність з гранню сна. Це заспокоїть і розставить все по місцям.

«Прошу...» з’явилося через три дні. І наступне мовчання. Здавалося, у адресата зникають сили… чи заряд. Це справді людина, а її вигадки – всього лиш фантазії збуреного мозку. І насправді Наталя не розуміла, чому поїхала. По всьому, варто було б не бачитись з людиною, яка схопила таку від неї залежність. Нічого доброго з такого не буває, це шкідливо, а може й небезпечно.