Розділ 6

Вони вклалися спати і мати скоро вимкнула телевізор, під який засинала. А до Наталі сон не йшов. Вона відсунула штори, які мати завжди щільно запинала на ніч. І тепер крізь тюль яскраво світив місяць. Це ніколи не заважало її сну, але тепер Наталя підійшла до вікна. Відкрила його. Вологе нічне повітря ковзнуло по плечах і потекло в кімнату. Чорна тінь від старої яблуні чітко падала на сріблясті трави, криве мереживо огорожі також відбивалося поруч. Нерівний місяць несамовито палав. Коло стовбура ворухнулась тінь.

Наталя завмерла, вдивляючись. Тінь зітхнула і відділилась від стовбура.

- Доброго вечора, - тихо привітався знайомий голос. – Я занадто пізно прийшов.

- Справді. Зачекайте... Я зараз принесу, - Наталя навпомацки пройшла через кімнату, де спала мати, на кухню і намацала на столі павербанк. Йти доводилось тихо, бо дерев’яні дошки під ногами рипіли.

- Візьміть, - простягнула вона руку через вікно.

Валерій похитав головою.

- Я краще завтра зранку прийду.

- Завтра мене вже не буде, я їду. Що за дурниці, беріть зараз.

- Я так не можу підійти, - тихо сказав чоловік. – Може, ви вийдете?

Вийти через замкнені на ключ і засув двері означало однозначно збудити матір. А відмовити і всю ніч думати, що за вікном стоїть чоловік, і дивиться, не хотілося. Тому Наталя сіла на підвіконня і перекинула ноги. Зістрибнула на ганок і пройшла пару кроків назустріч.

- Ось, тримайте.

Тих кроків ніби і не було – він просто якимось чином опинився близько і притулився до губ, міцно обійнявши. Наталя не відчула страху – проте в голові ніби взагалі не було думок. А потім прийшли відчуття… і вона насолоджувалась ними якийсь час – теплий доторк губ, жар під прохолодою і відчуття невагомості, ніби свідомість закручувалась в спіраль і затягувалась кудись вгору, в темряву і в ніщо. Прийшла до тями, притулившись спиною до шорсткого стовбура яблуні, який чомусь не дряпав шкіру, відчуваючи поцілунки на ключицях, які краплями тепла збігали кудись униз, до сонячного сплетіння. Чоловік підняв голову і його очі виявились зовсім близько – чорні, з плаваючими в них зірками.

- Полетиш зі мною? - видихнув він.

- Куди? Ні… - вона сама не розуміла що говорить, і яка має бути відповідь.

- Як минулої ночі… я покажу тобі, що захочеш… понесу з собою…

- Якої… коли?

- Ти пам’ятаєш. Ми літали над лісом, серед блискавок.

«Це сон»- раптом зрозуміла Наталя. Звісно, це сон, який згадує інший сон – дивний, незрозумілий, але такий…неймовірний.

- Так, я полечу, - видихнула вона, адже уві сні не потрібно берегтись. - Хочу побачити.

В ту ж мить гілки дерева гойднулись і пронеслись мимо, обірване листя майнуло слідом, закрутившись у вихор. Порив вітру підхопив їх, перетворюючись чи то на крила чи на зміїні кільця.

На цей раз політ – було не головне. Тепер навіть можливість повернутися здавалась нереальною. Цей місяць… він безжально давав чіткість всьому, що було довкола. Далека галявина, яку Наталя знала, бо влітку збирала там афени. Вони пролітали повз неї і Наталя могла б заприсягнутися, що бачила напівпрозорі жіночі силуети, що блукали між пишними кущами папороті. Спини знайомих схилів, вигнуті як хребти величезних тварин… здавалось, що вони теж дихають, ворушаться в пітьмі проваль. Гладке каміння скель, що виступало з лісу, оточувало невелику галявину, де вони спустилися. Наталя похитнулася, все ще тримаючись за свого супутника. Невелике озерце відбивало той самий нерівний місяць. І скільки не кліпай, як не намагайся, нічого не зникало. Вона роззиралася по сторонам, відтягуючи момент, коли доведеться подивитися на свого супутника. Бо невідомо, що вона побачить – чи людину, чи…якусь невідому істоту. Бо вона чітко відчувала, що більше він не буде ховатися.

- Що ти таке? – спитала, одночасно повертаючись, щоб не втратити сміливість.

На перший погляд він виглядав, як і раніше – ні крил, ні хвоста. І все ж таки, настільки чужорідним відчувався тепер. Інакшість ніби сочилася з кожної клітини людського тіла, яким він користувався наче одягом.

- Велес.

- Що?!

- Моє ім’я.

Очі дивно сяяли пітьмою, темна фігура не зливалась з гущавиною за спиною, а срібрилась місячним світлом.

- Ще, може, Вій?! – нервово осміхнулась Наталя.

- Іноді називали й так. Маю багато імен. Та з твоїх вуст волів би чути це.

- Чому?

- Воно… найбільш людське.

- Чому ж тоді не Валерій?

- Ти ж не повіриш більше, - осміхнувся чоловік і ступив ближче. І несподівано опустився перед нею на землю.

Наталя постояла трохи і зробила так само. Дивно, та вона не відчувала зараз ні холоду, ні вогкості від мокрої землі. Скоріше, слабке тепло. Мабуть, це було на нервах, а потім її чекає застуда. До речі, про потім.

- Навіщо я тобі? – спитала. – Ти ж не людина, правда?

- Правда. Та я не знаю, як назвати себе. Зараз, я б хотів бути людиною з тобою, наскільки можу.