Розділ 5

Навіть дводенний перепочинок від рутини надає друге дихання. Наталка повернулася до звичних справ «робота-дім-діти» з більшою енергією.

Та цього разу ейфорія від єднання з природою швидко минула. Щоденна дійсність видавалась досить сірою і відчувалась як якесь спустошення.

Снилися дивні сни, які зовсім не згадувались по пробудженні, але залишали відчуття чогось втраченого. Здавалось, що там, у снах, вона живе якесь насичене життя, а в реальність повертається позбавлена сил.

- Цих вихідних я знову поїду у село, -сказала замислено Наталя. – Мені потрібно на природу, в мене, мабуть, емоційне вигорання.

- Мам, я ж казав, що у Ореста день народження у цю суботу. Я не можу, - обурився молодший син.

- А ти дивилася погоду? – запитав чоловік. – Бо їхати, щоб посидіти під дощем...

-Та ніби невелика ймовірність опадів. Ви як хочете, я поїду сама тоді. Раз вас навіть фото з водоспаду не зваблюють... Й осіннє листя, до речі, неймовірно дивиться на фоні туманів.

То була правда. Сіре небо і морось в повітрі робили ще яскравішими плями придорожніх чагарників. Чим далі в гори – тим більше ставало цих осінніх фарб. На щастя, після перевалу розпогодилось і завіса низьких хмар з сірої стала білою, а подекуди навіть прозирали клаптики неба. Наталя, що куняла коло вікна маршрутки, мимоволі  примружилась. Настрій поповз вгору.

- Нарви мені шипшини, - попросила мама. – Небагато, на півтора літри, бо позаторішня вже нездала, я викинула.

Шипшини було вдосталь на закинутих полях – вона росла переважно по межах. Але на більшості кущів ягоди ще були недостиглі, жовто-помаранчеві, тому Наталя пішла далі, сподіваючись що нагорі знайдуться більш придатні. Адже чим вище – тим холодніше, чи не так? Забрівши аж за треті звори, заглядаючись на низькі хмари, що здавалось, зачіпались за верхівки смерек,  вона нарешті знайшла чагарник, що пломенів червоними ягодами. Довгі пагони батогами спускалися вниз, наче струмені фонтану, огинаючи суху й небезпечну серцевину куща, всипану величезними задерев’янілими шипами.

Обережно відламуючи ягоди, намагаючись не зачепитися рукавом, Наталя тупцювала довкола, підбурювана жадібністю здобувача – слабкістю, шо найчастіше хапає грибників. І звичайно, кущ помстився поколотими пальцями та подряпаними руками.

- Так і скажу, що за вас заплачено кров’ю, - пробурмотіла Наталя, смокчучи роздертого пальця. Ягід в кульку мало б вже вистачити. І варто було повертатися – сонце сідало, здіймався вітер і ставало все холодніше.

Відчувалось, що на ніч готується злива.

- Хоч би не на весь день, - сказала мама. – Вийде, що дарма їхала, гроші потратила.

- Нічого, буду тоді малювати, - відповіла Наталя, відчуваючи в грудях дивну тугу. – Зате з тобою побуду.

Світло в кімнаті здавалось незвично тьм’яним, жовтуватим - мабуть мама економила на ваттах. Найкращим видавалося забратися під ковдру і заснути, хоч Наталя і покрутилася якийсь час із книжкою, очі заплющились самі.

Сьогодні їй снилися блискавки. Наталя чітко запам’ятала, як струмені дощу стікали тілом, коли вони проносились над лісом, пірнаючі у сиві на фоні темного неба хмари, щоб виринути серед летючої води і блискавок. Проносились, зачіпаючі мокрі верхівки дерев, хапаючи руками холодне липке листя і гілки, що хльоскали по тілу, залишаючи подряпини. Блискавки спалахували зовсім близько, ледь не зачіпаючи своїми сяючими хвостами…

Їй здавалося, що вона прокинулась серед мокрих трав. Вони обплели все тіло, ніби намагаючись укрити в обійми. Коли відкрила очі – ковдра лежала на підлозі. Ще ні разу за все життя їй не вдавалось скинути її отак. Наталя сіла на ліжку і нахилилась, намацуючи край. Довго лежала, закутавшись в кокон і відігріваючись. Сон стояв перед очима і цього разу не намагався зникнути.

А ранок зустрів сліпучим сонцем. На світанку здійнявся вітер, що розігнав хмари і навіть висушив намоклі за ніч трави.

- Може б ти не йшла до лісу, - сказала мама. - Там, коло зворів, грунт може провалитися після дощів.

- Я знаю то місце. Я не у звір, просто в поле піду, там нічого такого нема.

- Телефон візьми... – похитала головою мама. Відмовляти Наталю було марно,- далеко тільки не йди, ліс все одно мокрий.

Йти і справді було трохи важко – мокра земля ковзала під ногами, там де стежка йшла низом. Та сонце, ніби заповзялось виправити нічні збитки, гріло й парило. Схили, що залишились мокрими з ночі, курились димками – випаровувалась волога.

- Ви ніби мене чекаєте, - сказала вона Валерію, на якого натрапила  біля польової кринички. Серце шарпонулося при вигляді знайомої фігури ще здалеку. Насправді, це не було неочікувано - всі, хто йшов цією стороною, повертали сюди. Наталя – подивитися, чи не піднялася вода. А Валерій, очевидно, прийшов, щоб її почистити.

- Ніхто не зробить, бо ніхто зараз тут не ходить, - сказав він. – Але я дуже радий, що зустрів вас. Бо я хотів би попросити, - він усміхнувся, - зарядити у вас павербанк.

Вчорашня гроза обірвала дроти і в половини села не було світла. Полагодити в неділю навряд чи би встигли. Наталя мовчки спостерігала як чоловік чистив криницю.