Оповідання 3 : Осінній ренет під шумом бензопил.

14 жовтня 2025 року, 07:30. Кафе «Старий митник», село Нижанковичі

Нічний приморозок узяв прикордонні Нижанковичі зненацька. Тонка крижана кірка на калюжах біля колодязя тріщала під підошвами, мов сухе скло, а на тентах польських і чеських фур, що розтяглися вздовж під’їзду до пункту пропуску, лежав білий бісер паморозі. Вітер із заплави Вяру тягнув терпким холодом, запахом паленого кукурудзиння та прілого вільхового листя. Тарас Волошин стояв у підсобному приміщенні кафе, впершись плечем у дерев’яний одвірок. На ньому був теплий робочий светр грубої в'язки зі старими шкіряними латками на ліктях і важкі черевики. Підполковник підхопив із кузова пікапа черговий п’ятдесятикілограмовий мішок вищого ґатунку з житомирського млина, закинув на плече й упевнено ступив на сухий поріг. М’язи спини відгукнулися глухим, знайомим ще з армійських марш-кидків напруженням.

— Волошин, якщо в тебе знову вступить у крижі, я не буду ставити тобі гірчичники, — пролунав із кухні рівний, теплий голос Катерини. — Поклади мішок на піддон і не вдавай із себе олімпійського чемпіона з важкої атлетики. Тобі сорок років, а не двадцять.

— Мені сорок і два місяці, Катерино Андріївно, — Тарас акуратно опустив мішок на дерев’яні рейки, піднявши в повітря білувату хмаринку пшеничного пилу, і обтрусив долоні. — І за посадовою інструкцією старший слідчий зобов’язаний підтримувати належну фізичну форму. До того ж твої яблучні вертуни на Покрову потребують щонайменше чотирьох таких мішків. Я розраховую на бартер: сила в обмін на випічку.

Катерина вийшла з кухні, несучи в руках дві важкі керамічні кружки. Вона була в темно-зеленій вовняній кофті з закоченими рукавами та лляному фартусі кольору вибіленого полотна. Її пальці були рожевими від холодної води — вона щойно перебирала журавлину для узвару.

— Тримай, бартернику, — вона простягнула йому кружку, від якої валувала пахуча пара з нотками меліси, чебрецю та сушеної айви. — Без цукру. Як ти любиш.

Тарас обхопив пальцями гарячу глину. Їхні погляди зустрілися на якусь коротку, спокійну секунду, в якій не було потреби шукати слів. Двадцять років розлуки, що колись здавалися прірвою, за ці два місяці в Нижанковичах поступово вляглися на дно пам’яті, мов чистий річковий пісок. Залишилося лише міцне, перевірене часом тепло, яке вони обоє берегли обережно, не кваплячи подій.

Раптом гравій під вікнами заскрипів так люто, наче по ньому гальмував бронетранспортер. Старенька радянська «Нива» кольору стиглого баклажана зупинилася впритул до ґанку, ледь не збивши дерев'яну діжку з пізніми хризантемами. Дверцята машини розчахнулися з бляшаним дзвоном, і на подвір'я вискочив чоловік у рудій дублянці без рукавів і хутряній кепці з остьовим хутром. Ярослав Михайлович Дуброва, беззмінний староста селища, не йшов, а летів, розмахуючи руками, наче млиновими крилами. Його обличчя кольору перестиглого помідора палало праведним гнівом.

— Волошин! Де Волошин?! — заволав він ще з порога, гуркочучи кирзовими чоботами по дошках тераси. — Бандитизм! Середньовічна дикість! На моїй землі! Поки поліція тут чайки розпиває, в громаді плюндрують генетичний фонд нації!

Тарас повільно надпив чай, відставив кружку на підвіконня й ступив назустріч старості, виструнчившись у зрості.

— Доброго ранку, Ярославе Михайловичу. Зі святом Покрови. Хто саме сплюндрував фонд і чому ви заїхали на бордюр?

— До біса бордюр! — староста вхопився за серце, важко переводячи подих. З його нагрудної кишені випав складаний секатор, який він автоматично підхопив на льоту. — Яблуні! Три мої найкращі яблуні біля старого залізничного пакгауза! Під корінь, Тарасе! Акуратним спилом, як на лісоповалі! І це ще не все... Склад поряд розпечатали, скло в рамі виставили і вигребли сорок ящиків добірного врожаю! Сорок, Волошин! Там збитків щонайменше на десять тисяч гривень за закупівельними цінами, а якщо рахувати селекційну вартість саджанців, то й на всю сотку потягне!

Катерина вийшла на терасу, тримаючи в руках рушник. — Ярославе Михайловичу, заспокойтеся. Які саме яблуні? Ті, що за вантажною рампою?

— Ті самі, Катюню! Мій «Ренет золотий Дубровського»! Дід мій покійний сорок років той сорт виводив: морозостійкий, кисло-солодкий, шкірка товста, дубильних речовин по саму зав’язь! Їх у всій області лише п’ять дерев лишалося! Три спиляли під нуль, виродки... пробачте, жінки, не втримався!

У цей момент на вулиці загарчав мотор, і біля «Ниви» старости хвацько припаркувався зелений ендуро. Зінаїда Левченко заглушила двигун, зняла шолом і струснула коротким темним волоссям. На її тактичній куртці синіли свіжі сліди дорожнього пилу, а в кишені бадьоро хрипіла рація.

— О, весь бомонд у зборі, — констатувала капітан, перекидаючи ногу через сідло. — Тарасе Петровичу, черговий передав: у нас заява від аграрного сектора. Сусіди біля станції кажуть, що вчора ввечері, десь о пів на десяту, там ревіли дві бензопили. Але ніхто поліцію не набирав.

Староста вирячився на неї:

— Чому не набирали?! Село глухе, чи що?!

— Тому що на стовпі біля рампи висить офіційний папірець, Ярославе Михайловичу, — незворушно відповіла Зінаїда. — Мовляв, усе за планом благоустрою. Громадяни подумали, що то комунальники нарешті розчищають зону відчуження.

Волошин звів брови:

— Комунальники? О пів на десяту вечора 13 жовтня, напередодні свята? По конях, колеги. Треба подивитися на це оголошення до того, як його зірве вітром.