Оповідання 2 : Вересневий хронометр і таємниця шкільного дзвінка.

Ранок першого вересня в Нижанковичах не намагався видаватися урочистим. Він пахнув прохолодним річковим туманом із заплави Вяру, вологим листям старих ясенів, свіжою вапною на шкільному паркані та підігрітою олією з боку вантажного термінала. Але над усім цим безроздільно володарював інший аромат, що тягнувся вздовж вузької прикордонної вулички: солодкий, затишний, пряний дух дріжджового тіста, печених антонівських яблук і щедрої кориці.

У кафе «Старий митник» робота кипіла з п’ятої ранку. Тарас Волошин стояв на хиткій дерев’яній драбині біля входу, тримаючи в зубах два латунні шурупи, а в правиці тримав важку акумуляторну викрутку. На ньому замість звичного поліцейського флісу був темно-синій цивільний піджак із м’якої вовни та напрасована сорочка. Піджак дещо обмежував рухи в плечах, нагадуючи підполковнику, що сорок років це вік, коли костюми з випускного вже не носять, а нові купують надто рідко.

— Волошин, ти мені зараз усю лишштву розколеш, — донісся знизу спокійний, з ледь помітним смішком голос Катерини.

Вона стояла біля підніжжя драбини, притримуючи рукою нижній щабель. На ній була теракотова лляна сукня, а поверх неї був чистий білий фартух із дрібною вишивкою по подолу. Волосся кольору стиглого каштана було укладене у вільну зачіску, закріплену гребінцем із вишневого дерева. На щоці виднівся ледь помітний білий слід від борошна, який робив її дивовижно юною, схожою на ту дівчину з десятого класу, яка колись відмовилася списувати в нього геометрію. Тарас сплюнув шуруп у долоню, намагаючись не втратити рівновагу:

— Катю, цей кований ліхтар тримався на чесному слові й двох іржавих цвяхах австрійського зразка. Якщо він упаде на голову начальнику митного поста, коли той прийде по ранковий круасан, мені доведеться відкривати кримінальне провадження за статтею про порушення правил благоустрою з тяжкими наслідками.

— Начальник митного поста замовляє круасани з шоколадом на виніс через задні двері, щоб підлеглі не бачили його слабкостей, — парирувала вона, але драбину не відпустила. Її пальці, теплі й міцні, торкнулися дерева поруч із його черевиком. — Злазь уже, майстре. Кава захолоне. І взагалі, тобі пасує костюм. Ти в ньому схожий не на слідчого, а на вчителя правознавства, якого бояться старшокласники.

Волошин обережно спустився, відчувши, як занили коліна. Він поправив лацкани піджака, глянув на годинник — 07:45 і зітхнув:

— Краще б я викладав правознавство. Там принаймні діє презумпція невинуватості. А в мене Зінаїда Альбертівна зранку написала в месенджері, що перший дзвоник у прикордонній зоні за рівнем небезпеки прирівнюється до висадки десанту.

Катерина тихо засміялася. Цей сміх, низький і оксамитовий, зняв ранкову напругу краще за будь-яке заспокійливе. Вона піднесла руку і кінчиком фартуха стерла з його щоки порошинку від цегляного пилу. Жест був настільки простим і природним, що Тарас на мить завмер, вдихаючи знайомий аромат її шкіри: яблука, лаванда й трохи ванілі.

Двері кафе відчинилися з мелодійним передзвоном, перериваючи мить. На поріг випурхнули дві постаті, шелестячи накрохмаленими білими комірцями. Софія несла оберемок бордових гладіолусів, що діставали їй майже до підборіддя. Її темні очі, точна копія материнських, вивчали Волошина з сумішшю підліткової критичності та нового, ще обережного інтересу. Поруч витанцьовувала Ліза: веснянкувата, з двома тугими рудими косичками, в одній руці тримаючи букет жовтих айстр, а в іншій — смартфон на селфі-палиці.

— Мамо, ми беремо коробку з яблучними слойками для одинадцятого класу, як ти обіцяла? — спитала Софія, перехоплюючи букет зручніше. Потім окинула поглядом Тараса: — Доброго ранку, Тарасе Петровичу. А ви теж на лінійку? Чи будете чергувати в кущах із біноклем?

— Софійко, — докірливо мовила Катерина.

— Нормальне тактичне питання, — абсолютно серйозно відповів Волошин, дістаючи з кишені темні сонцезахисні окуляри й клацаючи дужкою. — Бінокль у машині. У кущах сидітиме капітан Левченко на мотоциклі. А я запрошений директором як почесний гість. Для створення ілюзії закону й порядку.

Ліза захихотіла, наводячи камеру телефона на Тараса:

— Скажіть «превентивні заходи» для сторіз школи, пане підполковнику!

— Лізо, вимкни режим репортера, бо я вилучу записувальний пристрій як знаряддя потенційного правопорушення, — без тіні посмішки сказав Тарас, але в куточках його очей зблиснули веселі бісики.

Дівчата підхопили картонну коробку з іще теплими пиріжками й рушили вперед вулицею. Тарас і Катерина пішли слідом, тримаючи крок у ногу. Між ними було якихось десять сантиметрів простору, але в цьому ранковому повітрі кожен випадковий дотик плечем об плече відчувався гостріше за будь-який офіційний протокол.

Подвір’я Нижанковицького ліцею імені Юрія Дрогобича гуло, наче розтривожений вулик. Двоповерхова будівля з червоної австрійської цегли, повита диким виноградом, сяяла свіжовифарбуваними віконними рамами. На бруківці білими лініями були розмічені сектори для класів. Лунала урочиста музика з хрипкого динаміка, закріпленого під дахом. Біля головного ґанку стояв директор — Михайло Романович Кульчицький. Високий, сутулуватий чоловік у бездоганному сірому твідовому костюмі-трійці, він тримав у руках масивний бронзовий дзвоник із витертим шкіряним паском. У нагрудній кишені його жилетки блищав золочений механічний олівець, а пальці правої руки звично стискали шматочок білої крейди, з якою він, здавалося, не розлучався навіть уві сні.