Оповідання 1: Нічний транзит через річку Вяр.

Ранок над Нижанковичами підіймався повільно, наче густе домашнє молоко, яке господиня неохоче цідить крізь марлю. Туман повз із заплави річки Вяр, чіплявся за верхівки старих ясенів, опадав важкою росою на пожовклу придорожню кропиву й осідав дрібними краплями на лобовому склі старенького, але вилизаного до блиску «Міцубісі Паджеро». Тарас Петрович Волошин вимкнув двигун і кілька секунд просто сидів у тиші, слухаючи, як із тихим металевим клацанням холоне випускний колектор. Сорок років. З них двадцять два у формі, у кабінетах обласного управління, на забитих протоколами столах, серед сигаретного диму кримінального блоку та нескінченної міської метушні. Тепер перед ним лежали Нижанковичі: сонне селище, розрізане навпіл залізничною колією, запахом свіжоспеченого хліба й металевим гулом вантажівок, що вишикувалися вздовж під’їзду до міжнародного пункту пропуску «Нижанковичі – Мальховіце». Він потер перенісся. Пальці відчули знайому шорсткість шкіряного блокнота у внутрішній кишені куртки. Тарас дістав його, клацнув автоматичною ручкою і вивів рівним, майже каліграфічним почерком: «07:15. Прибуття на постійне місце служби. Погода: мряка, вітер східний, видимість до 200 метрів».

Двері поліцейського відділку – двоповерхової кам’яниці австрійської доби з новим пластиковим дашком – відчинилися з таким гуркотом, наче звідти вилітав винищувач. На ґанок вискочила дівчина в чорній тактичній куртці з капітанськими погонами, тримаючи в одній руці шолом для ендуро, а в іншій розкриту теку.

— Тарасе Петровичу! А я думаю, чий це танчик під дубом замаскувався, — голос Зінаїди Левченко дзвенів, як новенька гільза об бруківку. Вона легко збігла сходами, перекинула шолом на лікоть і простягнула руку для міцного, зовсім не протокольного потиску. — З прибуттям у наш тихий рай. Капітан Левченко. Можна просто Зіна, якщо без начальства з області.

Волошин посміхнувся краєчком губ, оцінюючи чіпкий, уважний погляд її карих очей. Зінаїда пахла свіжою м’ятою, мастилом для ланцюга мотоцикла і холодною ранковою сирістю.

— Підполковник Волошин. Радий знайомству, Зінаїдо Альбертівно. Сподіваюся, «раєм» ви це місце називаєте не через відсутність роботи?

— Роботи тут як маку в серпні, тільки вона інша, — підморгнула вона, киваючи в бік яскраво-зеленого мотоцикла, припаркованого під навісом. — Тут у кожного другого кум на митниці, а в кожного третього — схрон у лісі ще з часів цісаря Франца Йосифа. Але починати службу на порожній шлунок у нас вважається посадовим злочином. Ходімо, напою вас найкращою кавою в радіусі п’ятдесяти кілометрів. Заодно покажу головний спостережний пункт району.

Вони пройшли якихось двісті метрів повз низку припаркованих фур. Повітря тут було насичене запахом дизеля, мокрої бруківки та солодкуватого серпневого яблучного диму. На розі, просто навпроти в'їзду до вантажного термінала, стояла затишна дерев’яна будівля з кованим ліхтарем і вивіскою, виведеною каліграфічною в'яззю: «Старий митник».

Двері м’яко дзенькнули мідним дзвіночком. Усередині панувало тепло, яке одразу вдарило в обличчя після вуличного вогкого холоду. Пахло свіжозмеленою арабікою з кардамоном, теплим вершковим маслом і ваніллю.

— Катюню, ми до тебе! — гукнула Зінаїда, впевнено прямуючи до кутового столика біля великого вікна, з якого як на долоні було видно чергу вантажівок і шлагбаум КПП.

З-за дерев’яної перегородки кухні вийшла жінка. Вона витирала руки лляним рушником, і цей буденний жест змусив серце Тараса на мить збитися з рівного ритму. Катерина. Двадцять років не змогли стерти ні форми її вилиць, ні тієї ледь помітної ямочки на лівій щоці, коли вона стримувала посмішку. Тільки в куточках очей залягли тонкі, ледь помітні зморшки від втоми та світла, а густе каштанове волосся було зібране на потилиці важкою дерев’яною шпилькою. Темно-синій фартух підкреслював струнку поставу. Вона підвела очі, і рушник у її руках на мить завмер.

— Волошин?.. — видихнула вона тихо. Погляд її ковзнув по його підтягнутій фігурі, сивині на скронях і знайомій упертій лінії підборіддя.

— Доброго ранку, Катерино Андріївно, — Тарас зняв форменого кашкета, відчуваючи дивну, майже хлопчачу ніяковість, якої не знав уже років п'ятнадцять. — Кажуть, тут найкраща кава. А я тепер ваш новий дільничний... точніше, слідчий.

Катерина дивилася на нього кілька довгих секунд, ніби перевіряючи, чи він справжній. Потім її обличчя пом’якшало, а в погляді майнула знайома тепла іронія: — «Дільничний» у погонах підполковника? Ну-ну. Сідай, Тарасе. Подвійне еспресо без цукру, але з дрібкою кориці? Пам’ятаю, ти ще в одинадцятому класі вдавав із себе дорослого естета.

— Пам'ять у тебе небезпечна для тутешніх жителів, — усміхнувся він, сідаючи за стіл.

Зінаїда тим часом спостерігала за ними з ледь прихованим професійним азартом: — Ого. Тобто досьє на нового шефа мені збирати не треба? Усе вже в архіві?

— У закритому архіві, Зіночко, — відрізала Катерина з добродушною суворістю й пішла до блискучої мідної кавомашини.

У цей момент двері кухні прочинилися, і в зал визирнули двоє дівчат-підлітків. Обидві з однаковими високими хвостами, у картатих сорочках поверх худі. Тільки одна — темноока, з маминим поглядом — несла тацю з порожніми склянками, а інша, білява й веснянкувата, зосереджено крутила в руках телефон.

— Мамо, ми помили форми для сирників, можна ми з Лізою... — почала темноволоса й замовкла, угледівши нове обличчя та форму Волошина.