Епілог

Минув рік.

Кав’ярня майже не змінилася. Та сама тіснота між столами, те саме вікно з запітнілим склом, той самий запах кави, тютюну й вогкого сукна. Люди тут змінювалися, але рух залишався незмінним: зайшли — сіли — вийшли. Місто користувалося цим місцем, як користуються зупинкою, не запам’ятовуючи облич.

Шаповал сидів біля стіни, спиною до зали. Пальто було розстебнуте, кашкет лежав поруч. Він тримав газету широко, не кваплячись, даючи паперу шуміти рівно настільки, щоб не чути розмов за спиною. Очі ковзали сторінками без інтересу. Він знав цей набір напам’ять: біржові рядки, повідомлення про пожежі, судові оголошення, що нічого не обіцяли, окрім продовження.

Він упізнав потрібне не з першого погляду.

Колонка була невелика і стояла не на видному місці. Без заголовка, без рамки, без спроби привернути увагу. Звичайний канцелярський текст, зібраний із правильних слів у правильному порядку.

«Судовою палатою розпочато розслідування у справі про зловживання при виконанні державних поставок. За постановою слідчого органу затримано особу, яка виконувала обов’язки довіреного представника при укладанні та супроводі контрактів. Слідством встановлюється коло причетних осіб. Провадження триває.»

Шаповал перечитав абзац ще раз. Не через зміст — через форму. Формула була знайома. Він бачив її раніше, в іншому місці, з іншим іменем. Тоді вона означала початок. Тепер — продовження.

Нижче, дрібнішим шрифтом, ішли відомості.

Сергій Миколайчук, колишній управляючий катеринославського заводу, зять, а нині власник імперії промисловця Власенка, померлого за дивних обставин минулого року.

Ім’я стояло спокійно, без акценту, як стоять у тексті слова, які не збираються захищати. Не було сказано, ким він був насправді. Не було сказано, за що саме його затримали. Лише те, що він «виконував обов’язки». Формула, достатня для будь-якого завершення.

Шаповал склав газету і поклав її на край столу. Він не відчув ні задоволення, ні полегшення. Те, що він побачив, не було результатом. Це була фаза.

Колись у такій самій колонці стояло інше ім’я. Там теж писали про виконання обов’язків, про коло осіб, про слідство, яке триватиме. Людину тоді зробили відповідальною за форму, не торкаючись змісту. Рік потому текст майже не змінився. Змінилося лише місце імені.

Він розплатився, не рахуючи решти, і підвівся. Коли вийшов надвір, вітер одразу вдарив у лице, наче нагадуючи, що нічого не закінчилося. Рік — це не пауза. Це інтервал.

На пошті було тісно. Люди стояли з бланками, посилками, листами, які мали кудись дійти або не дійти зовсім. Шаповал дочекався черги й заповнив телеграфний аркуш повільно, не виправляючи жодного слова.

«Друже. Петля замкнулась. Але не зламалась. Знову пахне залізом. Г. Ш.»

Він подав бланк у віконце.

— Терміново.

У Катеринославі телеграму принесли надвечір.

Кравченко читав у конторі. На столі лежали справи — нові й старі, акуратно складені, так, як він складав їх завжди. Коли він розгорнув стрічку, то прочитав її відразу до кінця. Другий раз не знадобився.

Він поклав телеграму поруч зі старим щоденником. Колись той здавався початком. Тепер був лише частиною кола.

Відповідь він написав одразу.

«Їду.»

За вікном завод подав довгий гудок. Звук розійшовся над містом рівно, без поспіху, як початок чергової зміни. Кравченко загасив лампу й узяв пальто.

Петля не розірвалась. Вона просто чекала наступного імені.