Розділ ХХІХ

Міст був старий і знав про людей більше, ніж вони про нього. Він не обіцяв захисту і не вимагав довіри — просто тримався над водою, приймаючи кроки всіх, хто мусив перейти з одного берега на інший. Дніпро під ним ішов важко, з вітром, що ламав поверхню на короткі хвилі. Вода билася об опори глухо, без ритму, і в цьому шумі не було нічого заспокійливого.

Шаповал прийшов першим. Він зупинився біля поруччя, поклав на нього руки й відчув холод металу — не різкий, а рівний, як факт. За плечима лишився вокзал, готель, дорога, що вела сюди без запитань. Попереду була ріка, яка не знала ані звань, ані родинних зв’язків.

Кравченко підійшов пізніше. Його кроки було чути ще до того, як він став поруч. Він не торкнувся поруччя одразу, ніби перевіряв, чи варто зупинятися саме тут.

— Вітер сьогодні не з півдня, — сказав він.

— Тут завжди так, — відповів Шаповал. — На мостах вітер не тримається напрямку.

Вони мовчали, слухаючи воду. Шум міста збирався тут у приглушений гул: стукіт коліс, віддалений гудок пароплава, дзенькіт металу. Розмова, яка мала відбутися, не потребувала поспіху.

— Ви писали, що знаєте ім’я, — нарешті сказав Кравченко.

Шаповал не обернувся.

— Знаю, — відповів він. — Але важливіше знати, ким він був Власенку.

Кравченко кивнув.

— Тоді кажіть так, як є.

Шаповал провів пальцями по холодному металу поруччя.

— Це був Сергій, — сказав він. — Його зять.

Ім’я прозвучало просто, без наголосу. Вітер підхопив слово й одразу ж розчинив його у шумі води.

— Зять, — повторив Кравченко. — Не родич по крові.

— Саме так, — відповів Шаповал. — Родинний зв’язок без спадкової лінії. Найзручніший.

Він замовк на мить, ніби зважував, скільки ще можна сказати без шкоди для точності.

— До шлюбу він був звичайним управляючим катеринославського заводу, — продовжив він. — Старанний, акуратний, без амбіцій на папері. Його ставили замість Власенка під час від’їздів — підписувати поточне, вести облік, приймати людей. Формально — довірена особа. Фактично — людина, через яку проходило все.

— А шлюб? — тихо спитав Кравченко.

— Шлюб усе змінив, — відповів Шаповал. — Не одразу. Спершу — спільні поїздки. Потім — представництво в справах. Далі — право підпису без додаткових погоджень. Коли Власенко був у відрядженнях, усі звикли бачити замість нього зятя. З часом різниця між «тимчасово» і «постійно» перестала мати значення.

Кравченко дивився на воду.

— Тобто він став власником раніше, ніж це було оформлено, — сказав він.

— Саме так, — кивнув Шаповал. — На папері Власенко ще був живий і керував. У реальності — уже ні.

— І коли Власенко почав рахувати…

— …він став зайвим, — завершив Шаповал. — Не як людина. Як перепона.

Він говорив це без злості. Це була мова опису, не оцінки.

— Сергій не мав потреби вбивати його власноруч, — продовжив він. — Йому було достатньо, щоб Власенко перестав втручатися. А для цього потрібен був кінець, який не тягне за собою перевірок. Серце, втома, відсутність паперу — усе складалося.

— А Гайдук? — спитав Кравченко.

— Гайдук був запасним варіантом, — відповів Шаповал. — Людиною без родинного захисту, без впливу. Його можна було поставити на місце події, якщо знадобиться. Він був зручний тим, що не розумів, у якій грі опинився.

Кравченко повільно видихнув.

— Зять, — сказав він ще раз. — Управляючий. Повірений. І майбутній власник.

— Так, — відповів Шаповал. — Він не порушив жодного правила. Він лише скористався всіма, які були поруч.

— Правда без юрисдикції, — промовив Кравченко, — схожа на човен без весла.

— А юрисдикція без правди, — відповів Шаповал, — знає, куди плисти, але не питає, кого вона змиває по дорозі.

Вітер посилився. Вода під мостом заграла голосніше.

— Ви не шкодуєте? — спитав Кравченко.

Шаповал подумав.

— Ні, — сказав він. — Я шкодую лише про те, що повірив у тимчасовість.

Кравченко кивнув.

— А я шкодую про одне, — сказав він. — Я запізнився на два роки. Для неї.

Він не назвав імені. Міст прийняв цю паузу так само спокійно, як і попередні.

— Ми не дамо їм говорити останніми, — сказав Шаповал.

— Ми не дамо їм оформити це як норму, — відповів Кравченко.

Вони ще трохи постояли, слухаючи воду. Потім майже одночасно відступили від поруччя. Кроки їхні були іншими, ніж тоді, коли вони зупинилися тут уперше. Не впевненішими — точнішими.

Міст лишився за спиною. Дніпро продовжив свою справу. А місто прийняло їх назад без питань, не підозрюючи, що цього разу мовчання може виявитися не остаточним.