Розділ ХХVІІІ

Київ у ті дні не зупинявся й не оглядався. Місто жило так, ніби нічого не сталося — і саме в цьому була його справжня сила. Трамваї дзвеніли на поворотах, підводи тяглися бруківкою, на ґанках присутственних місць сторожі зачиняли двері в належну годину, не цікавлячись, хто ще міг би затриматися всередині. Газети виходили з учорашньою версткою й писали про пожежі на околицях, про дрібні судові справи, про відкриття й закриття крамниць. Те, що не вкладалося в звичний порядок, не зникало — воно просто не залишалося в пам’яті міста. Київ робив це без зусиль.

Шаповал прийшов до служби раніше, ніж вимагав розклад. Коридори ще тримали нічне повітря; камінь під ногами був холодний, і цей холод віддавався в суглобах. Десь унизу кашляв сторож, переставляючи відра, і звук цей був таким самим, як учора і позавчора.

У кабінеті було прохолодно. Вікно відкривали не відразу, і камінь підвіконня ще зберігав сирість. На столі лежали підшивки з рівними корінцями, пляшка чорнила, прес-пап’є з потертим обідком, кілька чистих бланків. У цьому порядку не було нічого особистого; він існував незалежно від того, хто за цим столом сидів. Саме за це Шаповал його колись і поважав.

Виклик до начальника прийшов через писаря — коротко, без запису в журналі. Шаповал узяв кашкет, поправив манжет і пішов коридором, не поспішаючи. Він стежив за кроками так само уважно, як колись стежив за рядками в справі: кроки не мали звучати ні швидше, ні повільніше, ніж зазвичай. Будь-яке відхилення тут легко тлумачилося б як зайвий жест.

Начальник сидів за столом рівно, з тією особливою зібраністю, яка з’являється не від важливості моменту, а від бажання швидше його завершити. Папери перед ним були розкладені бездоганно: жоден не виходив за край. Вікно було прочинене на палець, і протяг тягнув по підлозі холодну смугу.

— Георгію Миколайовичу, — сказав він тоном, у якому не було ні прохання, ні наказу, — тут питання суто формальне.

Аркуш ліг на край столу майже без звуку. Текст був написаний чітко, стандартним письмом, без виправлень і приписок. «Прошу звільнити мене за власним бажанням». Порожні рядки для дати й підпису чекали, як чекають завершення будь-якої процедури.

Шаповал прочитав аркуш один раз. Другого не потребував. У цій формулі не було нічого нового; він бачив її й раніше — на інших столах, під іншими руками. Його рука потяглася до пера не відразу. На мить він дозволив собі подумати, що міг би сказати одне слово. Не промову, не заперечення — лише одне слово, яке змусило б начальника підняти очі й пояснити бодай щось. Ця можливість існувала рівно стільки, скільки триває пауза між двома подихами.

Він не скористався нею.

Перо торкнулося паперу. Чорнило лягло рівно. Шаповал вписав число й поставив підпис — без натиску, так, як підписують відомості про видачу ключів або отримання паперу зі складу. У цю мить він прийняв те, що відбувалося: крок був зроблений без нього.

Начальник кивнув і накрив заяву важким прес-пап’є.

— Ви ж розумієте… — почав він.

Шаповал ледь помітно підняв руку.

— Розумію, — сказав.

Більше вони не говорили. Про службу, про роки, про справи — нічого з цього не вимагало слів. Розмова була завершена ще до того, як набула форми.

Повернувшись до свого кабінету, Шаповал на мить зупинився посеред кімнати. Усе було на місці. Він сів, не знімаючи пальта, і подивився на стіл так, ніби перевіряв, чи не залишилося там чогось зайвого. Потім підвівся й підійшов до сейфа. Ключ, потемнілий від часу, він носив у внутрішній кишені. Замок відчинився з глухим металевим звуком.

Усередині лежали справи — знайомі до дрібниць, із позначками, зробленими його рукою. Тут були підписи, які він колись уважно звіряв, і резолюції, що проходили через його стіл мовчки. Серед підшивок — тонка копія аркуша, завірена належним чином: підпис, дата, штамп. Колись цю сторінку вирвали швидко й без слідів. Тепер вона виглядала законно.

Він узяв копію, перевірив штамп так само уважно, як колись перевіряв показання свідків, і поклав папір у внутрішню кишеню пальта. Це був не жест спротиву й не крадіжка. Це було збереження того, що він не збирався залишати після себе. Сейф він зачинив спокійно, без додаткових рухів.

Потім, не сідаючи, почав складати в портфель кілька власних нотаток і чистий зошит із закладкою. Забрав лише те, що могло бути пам’яттю. На столі залишився канцелярський порядок. Лише олівець у правому куті він узяв також — не з сентименту, а зі звички.

На сходах він розминувся з молодим писарем із текою під пахвою.

— Доброго ранку, пане Георгію Миколайовичу.

— Доброго, — відповів Шаповал.

Для писаря це був звичайний ранок. Для Шаповала — останній у цій будівлі, але він не дозволив цьому стати подією.

Надворі було сіро. Вітер гнав по бруківці дрібний сніг, що ще не встиг розтанути. Шаповал застебнув пальто до коміра й рушив униз по вулиці. Повз нього проходили люди — кожен зі своїм дрібним клопотом. Ніхто не знав, що він більше не служить. Ніхто й не мав знати.

Надвечір він повернувся до свого помешкання. Кімната зустріла його звичною тишею: стіл біля вікна, шафа з акуратно складеним одягом, кілька книг, що роками не міняли місця. Тут не було нічого, що нагадувало б про службу, окрім нього самого. Він повільно зняв пальто й сів, не запалюючи лампи.