Розділ ХХVІІ

Кав’ярня стояла на тихішому куті між Фундуклеївською та Володимирською, там, де головний рух міста вже губився між другорядними вулицями, а будинки трималися ближче один до одного, ніби радилися пошепки. Сюди не заходили випадково: сюди звертали з наміром, минаючи освітлені вітрини й голосні перехрестя.

Дорога до кав’ярні вела повз фасади з облупленою ліпниною, повз зачинені крамниці й чорні входи у двори. Камінь під ногами був стертий і слизький; колеса підвід скрипіли глухо, не відлунюючи, а трамвайний дзвін долітав сюди вже притлумленим, ніби з іншого міста.

Сам заклад ззовні не мав нічого показного: темна вивіска без прикрас, вузькі двері, скло, затягнуте парою. Крізь нього проглядалися жовтуваті лампи й тіні руху. На спинках стільців висіли пальта; в кутку стояла вішалка, де вже не лишилося вільного гачка. Офіціант у темній жилетці ходив між столами без поспіху, але з тим швидким оком, що вміє помічати порожню чашку раніше, ніж клієнт встигне озирнутися.

Кравченко прийшов першим. Він узяв столик не біля самої печі й не під вікном, а трохи далі, де можна було бачити двері й не сидіти на протязі. Поставив на край стола рукавички, поклав поруч кашкет і, поки йому не принесли каву, тримав руки на колінах, не підпираючи обличчя, як роблять втомлені люди. Йому не хотілося показувати втому.

Коли двері відчинилися, у залу ввійшов Шаповал. Він був у темному пальті, застібнутому до коміра, з кашкетом у руці. Плечі тримав рівно. На ньому не було нічого показного, жодного жесту, який би привертав увагу; від нього тягнуло службою так само природно, як від писаря тягне чорнилом.

Він побачив Кравченка відразу й підійшов без зайвих озирків.

— Добрий вечір, Степане, — сказав тихо.

— Добрий, — відповів Кравченко. — Сідайте.

Шаповал сів так, щоб спиною не бути до зали. Поставив кашкет на стілець поруч, пальто не знімав. На коротку мить вони мовчали, ніби обоє перевіряли, чи справді мають право сидіти тут і говорити про те, про що в канцелярії мовчать.

Офіціант приніс каву й два келишки води. Кравченко кивнув йому, Шаповал не рухнувся — лише дочекався, доки хлопець відійде.

— Вибрали місце, — сказав Шаповал.

— Не люблю, коли за спиною двері, — відповів Кравченко.

— Це звичка, — сухо зауважив Шаповал.

— Так само, як у вас — не знімати пальто, — усміхнувся Кравченко нешироко.

Шаповал подивився на нього, і в погляді не було ні образи, ні схвалення. Лише визнання факту.

— Після вокзалу я став обережнішим, — сказав він.

Кравченко опустив очі на чашку. На мить у ньому ворухнувся гнів, але він не дав йому форми.

— Я хотів саме про це, — мовив він. — Про те, що сталося. Не про бійку. Про те, що вона означає.

Шаповал повів пальцем по краю блюдця, ніби відміряв слова.

— Вона означає, що ми торкнулися чужого, — відповів нарешті. — Не законного чужого, а такого, що має господаря, хоча його не називають.

— Ви думаєте, це… — Кравченко не закінчив.

— Я не думаю. Я бачив, — коротко сказав Шаповал.

Він узяв чашку й зробив ковток. Кава була гаряча; він не поспішав, ніби перевіряв, чи не тремтять пальці.

— Давайте без цих… слів, — додав він. — Ви знаєте, про що я.

— Знаю, — відповів Кравченко. — Тоді скажіть: як саме ви це бачите. З початку.

Шаповал не любив, коли його змушують “починати”. Але цього разу він не відмовив.

— З початку, — повторив він. — Не в суді й не в Катеринославі. У папері. Ви пам’ятаєте вилучений аркуш.

— У контракті, — кивнув Кравченко.

— Саме так. Аркуш просто зник. Так зникають не докази, а зв’язки. А без зв’язку будь-що можна назвати випадком.

Кравченко слухав, не перебиваючи. Йому хотілося вставити слово, але він знав, що слово зіб’є темп.

— Ви тоді ще не знали, хто такий Власенко для їхніх справ, — продовжив Шаповал. — Ви мали лише вашу… особисту підставу.

Він не вимовив “наречену”. Це було зайве.

— Так, — тихо сказав Кравченко.

— А я мав лише відчуття, що в кабінеті було надто охайно. Стілець, пляма, папка. Занадто правильний порядок для випадку. Я тоді не міг цього оформити. Я міг лише не прийняти це як остаточне.

— І тоді з’явився Іван Гайдук, — сказав Кравченко.

— Гайдук з’явився для них раніше, ніж для нас, — відповів Шаповал. — Його викликали до Києва не тому, що він був поруч. Його викликали, бо він був зручний. Інженер із Катеринослава, у якого є зв’язок із заводом і з обліком. Така людина знає речі, яких не люблять чути.

— А він не розумів, що знає, — додав Кравченко.

— Не розумів, — погодився Шаповал. — А коли людина не розуміє ваги свого знання, її легко обрати винною. Вона не вміє захищатися. Вона не має мови суду.

— Тому я й був потрібен, — сказав Кравченко.

Шаповал на мить підняв брови.