Розділ ХХVІ

Івана Гайдука вивели не поспішаючи, але й без затримки, так, як виводять тих, кого більше не мають права тримати. Жандарм відчинив двері й відступив убік, не дивлячись ні на кого з присутніх. Обвинувачений — уже колишній — на мить зупинився на порозі, наче не одразу повірив у дозволений рух уперед, а тоді ступив у коридор, де повітря було холоднішим і значно реальнішим за те, що лишилося позаду.

Кравченко йшов поруч, півкроку збоку, не торкаючись, але весь час ніби тримаючи його в полі зору, як роблять із людьми, яких щойно повернули зі стану речі до стану особи. Гайдук мовчав, лише час від часу стискав пальці, ніби перевіряв, чи справді вони ще його. Слова тут були зайві.

Шаповал вийшов раніше — ще до того, як у вестибюлі з’явилися Кравченко з Гайдуком. Він спустився сходами швидко, не озираючись, і саме на майданчику зіткнувся з прокурором Лаврентьєвим.

Той зупинився, окинув його поглядом знизу вгору і, трохи нахиливши голову, промовив крізь зуби, не знижуючи голосу, але з особливою чіткістю:

— Пошкодуєш.

Шаповал не відповів. Він лише всміхнувся оскаленому обличчю прокурора — коротко, без злоби й без виклику — і пішов собі далі, лишивши Лаврентьєва з його власною, ще теплою злобою програшу. Робочий кабінет і справи чекали; присутність вимагала уваги значно більшої, ніж порожні слова, кинутих услід.

Коли Кравченко з Гайдуком вийшли у вестибюль, до адвоката підійшов молодший службовець судової канцелярії. Він тримався коректно, навіть трохи сором’язливо, і звернувся не наказовим тоном, а так, ніби просив про дрібну послугу.

— Пане присяжний повірений, вас просять… на кілька слів.

Він не уточнив — хто і куди. Лише показав рукою в бік службових приміщень, де розміщувалися канцелярські кабінети й кімнати для службових нарад. Кравченко кивнув, коротко сказав Гайдуку, щоб той ішов своїми справами, й повернув назад, не питаючи зайвого. Такі запрошення не обговорювали.

Розмова відбулася в одному з канцелярських кабінетів, без таблички на дверях.

Поки Кравченко йшов коридором, думки його раз по раз поверталися не до сказаного й не до того, що ще буде сказано, а до Гайдука. Свобода для того починалася не з полегшення, а з рахунку.

Дім його лишився в Катеринославі. У Києві ж — лише ті кілька тижнів, прожиті в мебльованих кімнатах, за які він заплатив наперед, і з яких тепер не мав ані користі, ані надії щось повернути. Господарка, що з охотою брала гроші, навряд чи стала б розбиратися в судових ухвалах і виправданнях.

Під час арешту в нього забрали все, що було при ньому й у кімнаті: одяг, папери, дрібні заощадження, навіть дорожню валізу. Забирали нашвидку, без докладного опису, під розписки, складені більше для порядку, ніж для повернення. Тепер, щоб знову стати людиною, йому належало спершу стати прохачем.

Потрібно було йти до поліцейського управління, шукати відповідальні столи, доводити очевидне, чекати годинами в передпокоях, поки хтось визнає за потрібне підписати папір. Лише тоді можна було сподіватися повернути речі — якщо вони ще не загубилися серед чужих шаф і комірчин.

Без цього не було й мови про нові мебльовані кімнати. Без грошей і без валізи людина в місті трималася на честі й випадку. А далі — дорога додому, довга, з пересадками, з нічлігами на станціях або в дешевих заїздах, якщо вистачить на квиток.

Цей арешт не закінчився відчиненими дверима. Він тягнувся за Гайдуком низкою дрібних клопотів і витрат, які не мали назви, але забирали час і сили.

У кабінеті не було ні суддівської урочистості, ні офіційного тону. Сіли не одразу: спершу зачинені двері, рух ключа, коротка пауза.

— Ви розумієте, — почав чиновник, не називаючи ні себе, ні посади, — справа навіть не в сьогоднішньому рішенні.

Кравченко мовчав.

— Формально все бездоганно. Ви діяли в межах процесу. Саме це, — він зробив легкий наголос, — і породжує певні… міркування.

— Я виконував свій обов’язок, — відповів Кравченко рівно.

— Безперечно, — погодилися одразу. — І все ж надмірна принциповість, особливо в публічних справах, інколи тлумачиться ширше, ніж того хотілося б самим повіреним.

Кілька секунд мовчали.

— Ми були б раді уникнути зайвих кроків, — продовжив співрозмовник. — Але за певних обставин може постати питання про дисциплінарну перевірку.

Слово прозвучало між іншим, ніби згадка про негоду.

— Розумію, — сказав Кравченко.

— Тим більше, — додали після паузи, — що відповідні зауваження, у встановленому порядку, доводяться до відома Ради присяжних повірених Катеринославського судового округу.

Чиновник підвівся першим, даючи зрозуміти, що продовження не передбачається.

— Ви вільні, — сказав він уже нейтрально, ніби завершуючи звичайну службову справу.

Кравченко кивнув. Більше додавати було нічого.

Він підвівся, так само без поспіху, як і сідав. Жодних звинувачень йому не висували й жодних вимог не ставили. Йому дали зрозуміти лише одне: далі кожен його крок читатимуть уважніше.

Вийшовши з кабінету, він на мить зупинився в коридорі. Відчуття було дивне, ніби з нього щойно зняли тонкий, але важливий шар захисту, залишивши сам на сам із наслідками.