Розділ ХХV

Ранок настав спокійно, але з тією внутрішньою твердістю, яку Шаповал упізнавав одразу. Світло пробиралося крізь шибки тьмяно й нерівно, холодне, ще нічне за відчуттям, ніби день неохоче брав на себе відповідальність за те, що мало статися. Місто прокидалося повільно: візники виїжджали з дворів, коні ще ступали обережно, крамниці тільки-но підіймали ролети, і в цьому звичному русі не було жодного передчуття суду.

Кравченко прокинувся у тих самих мебльованих кімнатах, де закінчилася ніч документів. Стіни тут завжди тримали холод, і він відчув це одразу, коли спустив ноги на підлогу. Він довго сидів на ліжку, не встаючи, ніби перевіряючи, чи ніч справді минула. Послідовність, складена напередодні, трималася в голові чітко, без розривів. Саме це й дозволило йому підвестися.

Він умився холодною водою, не поспішаючи, з тією ж точністю рухів, з якою вночі перекладав папери. Дзеркало він минув байдуже. Папери лежали на столі рівною стопкою. Кравченко не торкнувся їх, лише перевірив поглядом: ніч нічого не зрушила.

Шаповал прокинувся у власній квартирі важче, адже на сон в них було всього кілька годин, частину часу з яких Георгій Миколайович витратив на дорогу до себе. Біль  нагадав про себе одразу, не дозволяючи різких рухів. Він лежав кілька хвилин нерухомо, чекаючи, поки біль стане тлом. Коли він сів, у кімнаті нічого не змінилося від його приходу: піджак висів на спинці стільця, дрібні речі лежали на своїх місцях. Це давало відчуття опори.

Він умивався повільно, обережно, прислухаючись до себе. У дзеркалі побачив обличчя втомлене, різкіше, ніж зазвичай. Воно не вимагало виправдань. Одягнувшись, Шаповал узяв піджак і кілька секунд тримав його в руках, перш ніж накинути. Нотатки лежали в кишені від нічної підготовки. Він не перечитував їх — ранок був не для перевірок, а для витримки.

Вийшли вони кожен у свій час і своїм шляхом. Кравченко рушив раніше, рівно, без зупинок, тримаючи в голові той самий порядок, що вночі ліг на стіл. Шаповал — пізніше, повільніше, рахуючи кроки так само, як рахував абзаци вночі. До будівлі суду вони підійшли з різних вулиць і зустрілися вже всередині, коротким кивком підтвердивши те, що було вирішено ще напередодні.

Судова палата містилася в Кловському палаці — старій, важкій будівлі на узвишші, що здавна слугувала урядовим цілям. Його фасад, стриманий і холодний, із симетрією, яка не допускала фантазії, дивився на місто зверхньо, немов нагадуючи: тут вирішують не долі, а справи. Камінь стін був потемнілий від часу, сходи — витерті ногами тих, хто приходив сюди з надією або зі страхом. Навіть зранку, коли сонце ще не дісталося верхніх вікон, будівля здавалася зайнятою, наповненою внутрішнім рухом.

Ще до відкриття дверей біля входу почали збиратися люди. На кам’яній стіні праворуч від сходів висів розклад судових засідань — великий аркуш у дерев’яній рамці, з переліком справ на день, зазначенням палат і годин. Дехто підходив ближче, звіряючи назви, дехто читав уголос, ніби переконуючись, що не помилився.

Біля сходів стояв молодший канцелярський службовець із дерев’яною скринькою й пачкою заздалегідь надрукованих бланків. Продаючи квитки, він щоразу перепитував прізвище відвідувача і назву справи, на яку той бажав потрапити, після чого акуратно вписував ці відомості чорнилом у відповідні графи. Рухи його були повільні й звичні: він писав старанно, ніби знав, що кожен рядок може бути перевірений.

Бланки були прості — тонкий папір із друкованим заголовком судової палати та порожніми місцями для внесення даних. Тут не було ні номерів, ні прикрас: лише прізвище відвідувача, зазначення справи і дата засідання. Квиток слугував не пам’яткою, а дозволом, і саме так до нього ставилися і ті, хто його виписував, і ті, хто тримав його в руках.

Дехто платив мовчки, вже знаючи, куди й навіщо прийшов; інші затримувалися, ще раз звіряючи назву справи з розкладом. Для одних суд був видовищем, для інших — уроком, а для декого єдиною можливістю на власні очі побачити, як працює влада. Черга рухалася повільно, і це лише підсилювало відчуття, що участь у засіданні — привілей, а не право. Хтось прийшов рано, аби встигнути зайняти місце; хтось стояв осторонь, не наважуючись одразу піднятися сходами. Чути було приглушені розмови, шарудіння паперів, скрип шкіряних портфелів. Запахи мокрої вовни, тютюну й старого каменю змішувалися в повітрі, створюючи ту особливу атмосферу установи, де людські голоси завжди звучать тихіше, ніж вони хотіли б.

Під ногами рипіли дошки, і кожен крок відлунювався в глибині будівлі. Службовці суду рухалися між людьми мовчки, з папками під пахвою, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч. Тутешній порядок не терпів зайвих слів.

Коли двері до зали відчинилися, потік людей рушив уперед стримано, без штовханини, але з напруженням, яке відчувалося у кожному русі. Біля самого входу стояли судові пристави — кремезні чоловіки у формених сюртуках, з короткими інструкціями замість слів. Вони пропускали по одному, приймаючи з рук квитки, швидко звіряючи вписані дані з оголошеною справою і повертаючи бланк власникові або відводячи його вбік, якщо щось не сходилося. Жодних пояснень не давали: тут достатньо було одного погляду і жесту.

Ті, хто проходив далі, робили це мовчки, ніби вже за порогом зали кожне слово могло бути зайвим. Судова палата відкривалася поступово: спершу лави для публіки, темні, відполіровані часом; далі — простір для сторін; і лише в глибині — підвищення з суддівським столом, над яким висіли гербові знаки та портрети, що нагадували про державну вагу цього місця.

Світло падало з високих вікон зліва, різко окреслюючи контури людей і залишаючи праву частину зали в напівтіні. Стеля була висока, і звук голосу піднімався вгору, повертаючись приглушеним відлунням. Тут не можна було говорити швидко — кожне слово вимагало часу, щоб осісти.